— Небце, можна мені зимувати на твоєму полі? – з-за сірої брили вийшла Голубиця. Певно ходила у Апрів лабіринт.
— Хіба тобі ніде жити? – запитав сонно, — У тебе така печера…
— Я скраєчку… Звикла до тебе за літо…
— Не можна, — відрубав юнак й заплющив очі. Тільки б на кляту Голубицю не дивитися, бо дуже схожа на ЛьоНику.
Він засинав поступово й солодко. Земля колисала, пестила невидими пальцями. Рідна земля… Крізь тремтіння підземних джерел почув як Голубиця тихцем лягла на межу, вткнувшись носом у Небцеве поле…
*****************
Ресторатор повернув ключ і тричі крутнув по часовій стрілці. Уявив собі, що у замкові сидить маленьке сонце, і він щойно обернув його на три дні вперед. Двері зробили крок у невідомість, наче жива істота.
Бордо сиділа на ліжку, підібгавши під себе ноги.
— Ти пофарбувала волосся? — запитав здивовано, — Коли встигла?
— Ви ж самі хотіли аби стала білявкою? — дівчина не піднімала очей.
Бізнесмен змовчав. Не мав,що відповісти. Віднедавна, перестав розуміти що хоче, а чого ні?
— Подобаюся тобі такою? – вона плуталася у звертаннях. Перескакувала від поважного «ви», до зверхнього «ти».
— Мені не подобаються розпусні дівахи… — різонув по-батьківськи.
— Тоді відпустіть мене.
— Йди до Верхана Петровича. Просив аби ти зайшла…
— Відпусти мене в поле. Благаю…
— Спочатку до Верхана Петровича, а потім хоч до дідька…
— Ти не розумієш, мені потрібно вийти… Вийти… — вона перейшла на крик. Різко розридалася. Де ті сльози бралися?
— Доза потрібна? — власник ресторану звик не реагувати на істерики.
— Відпусти…Відпусти, — дівчина волала, билася головою об бильце ліжка.
До Верхана! Ти мене чула?
Мені сподобалося! Легко читається, легко з’являється образ, виникає поступово ставлення до героя, сама мова приємна. Хотілося б ще чогось подібного прочитати.