Цикорієвий мак

У стелі гніздилися сотні ластівок.Обліпили нору чорними гніздами. Голосно виспівували скрипковими мелодіями.

— Що за диво? Адже вони мусять жити поряд з людьми…

— Це магічні ластівки. Тому то й втекли від людей. – засміялася сиза супутниця, — У їхніх волах знаходиться по смарагдові. Хочеш подарую ластів’я ? Житиме на твоєму полі.

Небц розглядав пташок. Були вони темно-зеленого барву. Як округлі пухирчасті огірки. І великі — завбільшки з голуба.

— Не хочу… — парубок почувався зле. Ще зроду-віку не доводилось бувати під землею, — Не для того вони втекли від людей аж під землю аби стати забавкою польовика — , взявся пожартувати.

Обоє розреготалися. І на душі зробилося погідно…

— Давай я покажу тобі свої найголовніші скарби… — запропонувала Голубиця.

— Вони вийшли із винного погребу, тричі повернули праворуч й попрямували вздовж сухого глиняного лабіринту… Лише слабке сіре світло невпинно супроводжувало їхні кроки. З кожним ступенем опора під ногами робилася хиткою. Земля розрихлилася й нагадувала решето. Понад стелею висіли здоровенні різнобарвні сувої.

— Що то? Тканини? – вихопилося у польового парубка.

— То все мій посаг. Сама пряла.

— Скільки ж його тут? Певно тисячі згортків?

Голубиця посміхалася. А Небцеві пригадалося, як на святі Веретена дівчина віддала останню сукенку, бо нічого було пожертвувати громаді.

— А чому ти не переселилася до цієї нори? Чому й досі мешкаєш у вітті маленького кущика?

— В лабіринті живу взимку, коли люті морози проймають… А повсякчас коротати дні на самотині не хочу.

— Гарна місцина… — не вгавав Небц, — Певно я сам тут жив би.

— А давай жити разом… — Голубиця пригорнулася до блакитного плеча. — Ця нора нічия. Облаштуємо тут нашу потаємну схованку…