Голубиця лежала на самісінькому дні болота у колисці із малиново-пурпурових косариків. А над нею простелився широкий повітряний балдахін: постаралася наймолодша літавиця. Зелені жаби щораз міняли воду навколо ложа. Носили свіжі трав’яні соки. Щодень Голубицю провідували польовики, лісовики, діти Вітрів. Навіть з сусідніх селищ надходили садові русалки. Передавали Голубиці свої настоянки.
Кущ лохини, що ріс поруч із болотом, засох і покрився блідим нальотом… Листя зів’яло, опали ягоди. Голубиця не відала, що позбулася рідної оселі… Тихо стогнала й раз по раз просила Небца зібрати лохину й зробити вино…
Небесний Цикорій перепитував у польових старожилів чи не загине русалка без рідного корча, бо ж їй щодень належало живитися синьою наливкою? А коли й виживе, де мешкатиме?
Болотниця заспокоювала парубка, мовляв покличе Голубицю своєю старшою Лозовичкою. А Стара Карто Плянка лише посміхалася: «Забереш у своє поле…»
Запаси ягідного вина певпинно закінчувалися. Того дня відкопали останню карафу. Болотниця радила розмішати пійло із білим пивом: аби на довше вистачило. Але Небц не дозволив, хвилювався аби Голубиці не погіршало.
— Потрібно сходити у ліс, попрохати мавок принести напою, — раяла дружина Дідуха.
Вони із Небцем стояли по пояс у багні й колисали Голубицине ложе.
— Не посилайте в ліс. Не хочу аби сестри із мене сміялися, що втратила глузд через польового хлопця… — мовила знеможено.
«Вони й так все знають…» подумали обоє, і Небцеві зробилось соромно.
Вночі Голубиця повільно встала зі своєї постелі й тихо торкнулася прозорого чоловічого плеча. Небц не спав. Сидів на березі й збирав плетиво із ряски.
— Ходімо покажу тобі одну місцину…
Мені сподобалося! Легко читається, легко з’являється образ, виникає поступово ставлення до героя, сама мова приємна. Хотілося б ще чогось подібного прочитати.