Повернення назавжди

Таксі зупинилося біля третього під’їзду п’ятиповерхового будинку під номер 76. Водій витягнув із багажника дві великих яскраво червоних валізи. З автомобіля вийшла жінка, років тридцяти, одягнута не по погоді – в світлих джинсах, білих черевичках та в’язаному жакеті, та маленька дівчинка, чотирирічного віку. Падав мокрий сніг, була пізня осінь – кінець листопада…

Жителька будинку номер 76, невгамовна тітка Клава з четвертого поверху, визирнула у вікно та гукнула своєму чоловікові:

– Диви-но, Семене, хто приїхав. Оксанчина донька з Болгарії!!!

Пасажирка таксі заплатила водієві та, полегшено зітхнувши, запитала сама себе:

– Невже я вдома?

 

Вони з сім’єю виїхали до Сполучених Штатів Америки давно, років з дев’ять тому. Ліда уже й не пам’ятає усіх деталей – спогади затерлися, як і її улюблені юнацькі джинси. Її сім’я виграла “зелену карту” і довго не роздумуючи покинула Батьківщину у пошуках кращої долі. Звісно, на той час батьки, Оксана та Василь, не запитували дітей, сина Сергія та доньку Ліду, чи ті хочуть провести усе своє подальше життя за кордоном. Усе вирішили безапеляційно. Хоча й в Україні жили не бідно, але все ж таки Америка вабила до себе перспективами, широким розмахом життєвих можливостей та світлим майбутнім.

Сергій закінчив одинадцятий клас. Ліді тоді виповнилося 21. Вона закінчила коледж і вже працювала в місцевому магазині. Зарплата була малою, але це були її перші зароблені гроші, тому тішилася, що вже самостійно може себе забезпечувати.

Вона була дівчинкою розумною, цікавою, індивідуальною, вродливою, але проблемною… Ще зі шкільної парти мріяла вирватися з-під батьківського крила у вільний політ. І всупереч батьківським заборонам  ще з одинадцятого класу зустрічалася з сусідом Олегом, хлопцем, старшим від неї майже на десять років.

Тому, коли одного вечора батьки, щасливі та збуджені, повідомили, що виграли “зелену карту”, донька вчинила скандал. Заявляла, що нікуди з ними не поїде:

– Ноги моєї не буде на цій клятій американській землі!

Оксана спокійно пояснювала Ліді, що усе, що не робиться – на краще, що там вони почуватимуться добре, що, нарешті, заживуть як “білі” люди.

– Ми там завжди будемо чужинцями, – кричала Лідка. – І ніколи не будемо щасливими!

Бачачи, що дружина аж ніяк не впорається із норовливою доцею, у розмову втрутився Василь. Він Лідку не переконував у прекрасних сторонах життя в США, а твердо заявив, що вибору у неї нема. Тим паче, їй і так давали забагато свободи, а виїхавши з країни, вони насамперед вбережуть Ліду від помилок, яких вона наробила достатньо. Звісно, Ліда зрозуміла, про що йдеться…

Батьки вирішили, що можуть керувати життям своєї Ліди, що можуть вирішувати за неї її ж майбутнє, що можуть розбивати вщент її щастя, її любов, сенс життя…

Звісно, йшлося про стосунки Ліди з Олегом. На що вони були схожими?

На перший паросток яблуні, яка може загинути від неочікуваного морозу? На невпевнений промінчик сонця, що пробивається крізь темні хмари і не знає, що зовсім скоро його змиє з шибки чийогось вікна холодний дощ? На кроки маляти, яке ступає легко, тримаючись за краєчок дивана, і падає перед першою ж перешкодою? На останній сніг, що бореться з весною і топиться від теплого подиху землі? На пісню, яку намагаються проспівати у карооке і коли зникає текст, забувають слова? На крик чайки, який лунає над морем, але який затихає далеко за горизонтом?

Так…

Їхні стосунки були молодими, незважаючи на вік Олега. Вони були емоційними й імпульсивними, гарячими і щирими… Стосунки без майбутнього, але з прекрасним сьогоденням. Ніхто не знав, ані Ліда, ані Олег, що на них чекає у майбутньому. Хлопець і дівчина ніколи не говорили про це, але в душі кожного буяла впевненість, що вони будуть разом, щоб не трапилося…. Він кохав її ще школяркою, вона вважала його дорожчим понад життя.

Ліда мріяла про багате й щасливе життя, про сім’ю з Олегом. Хотіла, щоб вони багато досягли в житті і ні в чому собі не відмовляли. Щоб у них було двоє дітей, няні, домогосподарки. Хотіла бути власницею дорогих магазинів елітного одягу  і жити у своє та Олегове задоволення. Адже життя одне і витрачати його на будь-що безглуздо. Безглуздо стояти біля кухонної плити, коли в цей час можна відвідувати музеї, виставки, театри, подорожувати країнами, робити неймовірні вчинки. І головне, усе це разом із коханою людиною… Добре мати багато грошей і не бути залежною від обставин, від батьків, від оточуючих, від країни, зрештою… Можливо, комусь її мрії здавалися дитячими, але Ліда була твердо переконана, що вони можуть стати реальними.

Прощалися з Олегом болісно. Він кричав, плакав, благав. Він, дорослий чоловік, поводив себе, як вередливе немовля, відмовляючись вірити в те, що зовсім скоро Ліда поїде і вже ніколи не повернеться.

couple

Вона ж була холодною і мовчазною Що могла сказати йому, своєму коханому? Що безсила перед батьківською волею? Що хоче померти, бо не уявляє свого життя без нього? Усе сказане було б порожніми звуками. Дороги назад не було…

Олег не пробачив їй. І усе прекрасне, що поєднувало їх довгих п’ять років, умить розбилося, як кришталевий келих. Лише осколки від нього глибоко запали у серця і утворили там глибокі і болючі рани.

 

Важко в Америці було перших два роки. А потім усе налагодилося, стабілізувалося і сім’я Оксани та Василя зажила, як “вареники в маслі”. Мову вивчили майже за три місяці, найлегше вона давалася Сергієві. Він влаштувався в автомобільну компанію, працював консультантом, отримував чимало та ще й автомобіль отримав у користування – дорогий і престижний. Оксана та Василь спочатку працювали в американських сім’ях – у будинках прибирали, за садами, басейнами доглядали, а  потім один люб’язний латиноамериканець познайомив їх із власником великої фірми з продажу побутової хімії. Останній помітив здібності, працьовитість та наполегливість українців Оксани та Василя і взяв їх до себе на роботу, незважаючи на відсутність відповідної освіти.

А от Ліді важко вдавалося знайти своє місце у чужій країні. І курси перукаря закінчила, в перукарні працювала, і бухгалтером у маленькій консалтинговій фірмі була, і в супермаркеті продавала, поки врешті-решт не втомилася і вступила до університету. Напрямок обрала цікавий – туристичний. На першому курсі навчання знайшла роботу – перекладач із англійської на російську мову в одній із туристичних фірм.

Але ніщо не могло абстрагувати її від думок про Олега. Вона злилася на батьків, на себе, на злу долю. Її упертість стала суворою. Мрії про багате життя втілилися у вимогливість до себе та до інших. Знала, що дороги назад нема, тому вирішила жити так, як і мріялося. Але тепер без Олега, відтепер – самій.

На четвертий рік життя у Сполучених Штатах Америки Ліда почала забувати минуле. З’явилися нові зацікавлення, друзі, захоплення. Почали з’являтися гроші. І в Америці гроші – це можливості, це гарне життя, хороше товариство, дорогий одяг.

Взяли у кредит будинок. Шикарний, двоповерховий, з верандою та басейном на подвір’ї. Вервечкою потяглися приємні моменти – вечірки, подорожі, виїзди на барбек’ю. У Сергія з’явилася дівчина, у Ліди багато залицяльників. Батьки тішилися за щастя своїх дітей та за те, що можуть жити, як “білі” люди…

Україна для сім’ї Оксани та Василя стала далеким спогадом… Лише інколи їх та Батьківщину поєднували недовгі телефонні розмови з родичами та знайомими. Ліда ж до теми України, їхнього минулого не поверталася ніколи. Виїхавши, обрізала усі коріння, що колись так міцно тримали її на українській землі. І брехня, що мігранти тужать за рідною землею. В будь-якому випадку Ліда туги за Україною не відчувала. І якось навіть подумала, що якщо зуміла забути Олега, то, мабуть, і не кохала його по-справжньому. Напевно, батьки мали рацію, коли казали, що це лише юнацьке захоплення, молода пристрасть…

Якось Оксана познайомила доньку із 40-річним бізнесменом Пітером, який співпрацював із їхньою фірмою. Американець закохався в дівчину і з першого ж дня їхнього знайомства узявся до спроби завоювати її серце. Ліда піддавалася неохоче. Але й не відмовляла… Зважувала усе рік, а потім, коли Пітер усоте запропонував їй вийти за нього заміж – погодилася.

Усе було зовсім інакше, аніж з Олегом. Без прогулянок під місяцем, без необдуманих вчинків, без емоцій, без пристрасних зізнань та зітхань. Було дещо інше – дорогі персні та діаманти, брендові сукенки та лімузини, дорогі поїздки та подарунки. Немовби за сценарієм, немовби за домовленістю – вони одружилися.

Ліда переїхала жити до Пітера. І мрія про заможне життя стала реальністю. Вона залишила роботу, сиділа вдома, відвідувала салони, зустрічалася з подругами та батьками, і планувала відкриття власного магазину дорогого одягу. Пітер залюбки погодився профінансувати усі забаганки молодої дружини. Вдома, чекаючи на повернення чоловіка з роботи, Ліда лежала на білосніжному шкіряному дивані, гортала журнали, дивилася на світ, в якому живе, і на душу приходила полегкість. В ногах спав вірний далматинець Рік, на кухні поралися домогосподарки. Ось яке воно щастя – відсутність турбот та проблем.

У 27 Ліда народила донечку Джулію-Марі. І вкотре її життєві пріоритети змінилися. Дитина стала для неї сенсом життя. Минали місяці і Пітер помічав, що Ліда усе рідше ночує з ним в одній спальні, усе рідше погоджується на подорожі, усе рідше помічає його. Та й від дитини якось відгороджує, сама повністю займається її вихованням.

Якщо раніше Пітер був для неї головним, то тепер він став непотрібним. І аж тепер, після народження доньки, помітив, що Ліду цікавить більше його гаманець, аніж він сам. Дружина щомісяця брала його кредитні картки на певну суму, закуповувала одяг собі та дитині, тішила малу дорогими іграшками та розвагами.

Одного вечора Пітер спостерігав за Лідою. Вона читала доньці книжку. Вишукана жінка, з гарними манерами, акуратною зачіскою, дорогим манікюром, лагідна і турботлива мама – ідеал справжньої жінки. А тоді несподівано запитав:

– Ти ж не кохаєш мене?

Та уважно поглянула на нього, впевнена у тому, що чоловік обожнює її, що навіть якщо не здатен на романтичні вчинки, та все ж таки готовий задля неї на все, чесно відповіла:

– Ні.

Він змовчав. А коли няні вклали малу спати, Пітер запросив Ліду на вечірню прогулянку. І вперше за всі роки їхнього спільного життя пізнав її по-справжньому.

Ліда розповіла йому усе. Про те, як вони з батьками виїхали до Америки, про важкі перші роки перебування в чужій країні, про мрії і про те, як він, Пітер, втілив їх у реальність. А ще чомусь розповіла про Олега. І коли сама вперше за довгі роки згадала про їхнє кохання, щиро розплакалася… і вперше щиро відчула себе нещасливою. Усе – дороге життя, турботливий, багатий бізнесмен Пітер, щаслива родина – усе було фальшю і глибоким самообманом.

Коли заспокоїлася, злякалася що Пітер розсердиться, що цієї ж миті прожене її і залишить ні з чим. А в найгіршому випадку – забере й доньку. Але Пітер і цього разу був спокійним, лише сказав:

– Я завжди відчував, що ти не належиш мені.

А вранці наступного дня Пітер приніс у спальню Ліди телефонну слухавку і сказав:

– Говори. На лінії тебе чекають.

У телефонній слухавці вона почула його голос. Голос, що колись пробуджував до життя та до мрій. Він говорив до неї уже такою незвичною українською…

Виявляється, Пітер розшукав телефонний номер Олега, і великих зусиль не довелося прикладати. Допоміг Сергій, брат Ліди.

Вони говорили довгих дві години. Після чого Ліда розцілувала Пітера і сказала:

– Дякую тобі за все, я ніколи не забуду того, що ти для мене зробив.

А зробив він чимало. По-перше, наперекір собі віддав кохану жінку іншому чоловікові, бо знав, що Ліда ніколи не покохає його так, як Олега, а по-друге,  Пітер зумів і самій Ліді підказати, що для неї є головним у цьому житті. Він повернув їй щастя, з рук якого її насилу вирвали батьки і від якого згодом цуралася сама.

Домовилися, що Джулія-Марі поїде з Лідою в Україну, але ненадовго. До того часу, поки Ліда не повернеться, щоб оформити розлучення. А потім уже вирішать, де дитині краще піти до школи – в Україні чи в США. Зрештою, Пітер погоджувався і на перший варіант, за умови, якщо донька щоліта приїжджатиме до нього.

Незадоволеними залишилися тільки батьки Ліди, які вважали, що всі навкруги здуріли, що збожеволіла їхня донька, яка свідомо відмовилася від такого заможного, розкішного і безтурботного життя.

 

На балконі третього поверху будинку під номером 76 стояв Олег. Він чекав на свою кохану. Довгих дев’ять років… Знизу вона помітила, що його скроні вкрила сивина. Йому минуло 40…

Ліда помахала Олегові рукою і весело гукнула:

– Hello!!!

Він пробачив їй, усміхався і гукнув у відповідь:

– Зараз спущуся, допоможу донести валізи.

 

Тітка Клава з четвертого поверху спостерігала за ними:

– Семене, диви-но, це ж справді вона – Ліда. Невже повернулася назавжди?

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Отримувати нові коментарі по пошті. Ви можете підписатися без коментування.