Майстер людських душ

Люблю це місто. Воно особливе своїми привітними жителями, неспішним рухом, красою парків і насиченістю квітковими гамами. Тут усе рідне, усе надихає. Люди вітаються й бажають щиро одне одному гарного дня. Біля під’їздів сидять вічні бабусі зі своїми повчальними майже легендами. Я пробігала повз них ще маленькою дівчинкою, згодом бігала з портфеликом. Тепер уже доросла жінка. А бабусі не змінилися. Вони такі ж інтриганки і пліткарки, але без них двір би сумував. Часом зупиняюся на кілька хвилин, щоб перевести дух і відразу дізнаюся стільки цікавих новин! Та і вони, навіть не маю сумніву, знають про мене все — коли, де і з ким, хто приходив, хто виходив. Книга обліку не простоює ні дня.

Люблю це місто ще й за те, що воно маленьке й компактне. Не потрібно штовхатися в напханому трамваї. Всюди можна дістатися пішки. Мій улюблений маршрут через парк на роботу ось уже багато років не змінюється. За будь-якої погоди майже щодня я мінімум двічі прогулююся поміж віковічних дубів, тонкостанних берізок, столітніх лип, які під силу обійняти хіба десятьом. Залишаю там свої думки й переживання, натомість насичуюся енергією, набираюся позитиву. Незмінно моя стежинка пробігає повз взуттєву майстерню. Старенький майстер чемно знімає капелюха і я обдаровую його усмішкою за тепле «Дай Боже здоров’я!» Важко навіть уявити скільки йому років, бо у своїй майстерні з чудернацьким черевичком на даху він сидить цілу вічність. Амос Натанович Фільдман найкращий у місті чоботар. Він шиє зручне і якісне взуття не одному поколінню містян. «Дядя Мося знає, за що гроші бере!» — улюблена фраза Фільдмана. Старий єврей, крім того, що відмінний майстер, надзвичайно цікавий співрозмовник. Це зрозуміла якось, ідучи на роботу. Тоненький каблук улюблених туфлів потрапив між тротуарну плитку й залишив там свого капелюха-набійку. Поломка не страшна, але увесь день ходити й цокати цвяхом — приємного мало. Як кажуть, сама доля привела мене цього дня до Амоса Натановича.

Зі знанням справи роздивився він поранену туфельку, порився у своїх запасах матеріалу й задоволено прицмокнув язиком, почав щось собі наспівувати, готуючись до ремонту.

— У вас така малесенька ніжка, а ви так багато бігаєте! — розсміявся й додав між іншим, — налийте собі запашного чаю. Пригощайтеся, робота не займе багато часу, але спробувати мій фірмовий чай ви встигнете.

— Дякую, — примостилася на стільчику, підібгавши від себе ноги. — Доводиться бігати.

— Від себе не втечете, моя дорога… — не знати чого раптом мовив. — Я часто спостерігаю за вами, коли ви проходите повз. Ви зовсім не вмієте приховувати свій внутрішній стан. Мося — не просто старий єврей, який латає черевики, роки навчили мене дуже добре розумітися на людях. Тут стільки різного люду перебувало! Можна написати багатотомник про їхні долі. І знаєте, що я вам маю сказати? Взуття людини дуже багато може розповісти про свого господаря. Так, так, от ви даремно не вірите.

— І що ж вам підказують про мене мої туфлі? — з цікавістю запитала.

— Взуття ви любите, у вас його, як в англійської королеви. Ось наприклад ці далеко не нові, але у прекрасному стані, бо ви їх шануєте, як і все, що є у вашому домі. Ви дуже важко розлучаєтеся з речами, не те, що з людьми…

— Так, у чомусь ви праві…

— А багато ходите, бо у вас немає чоловіка, який би возив вас на авто, або, принаймні носив на руках, — і помітивши, що ховаю погляд, продовжив. — Не ображайтеся, на старого єврея, я кажу лише те, що бачу. Ви завжди ідете під руку з якось такою тихою печаллю. Хочете пораду від Амоса? Для щастя не треба очікувань. Все є результатом щастя.

— Важко заперечити, але де ж те щастя знайти? У моєму віці…

— Мені почулося щось про вік? Таки так, почулося. — Фільдман опустив із лоба окуляри і знову почав стукати молоточком. — Не в роках тут справа, раніше на вас оглядалися хлопчики, а зараз оглядаються мужчини… от і вся різниця, моя дорога. Ви просто не хочете їх помічати. До речі, один із ваших таємних прихильників, який частенько ходить тут назирці за вами, не смійтеся, так і є, якось мав розмову зі старим Амосом.

— Здогадуюся, про кого ви…

— І шо ви мені хочете сказати? Шо у вас нічого не залишилося в серці до цього мужчини?

— Колись я дуже його кохала. Але тоді він удавав, що мене не існує…

— То тепер ви вирішили обрати шлях помсти? — Фільдман посварив пальцем. — Це не найліпше рішення, бо від нього нікому не краще. Чи ви хочете обманути старого єврея? Давайте уже обуємо ваші ніжки.

Амос Натанович із юнацькою легкістю мотнувся майстернею і вправно одягнув мені на ноги туфельки.

— Ану ну, крутніться. Шик і блиск! Здорова зносіть і на кращі заробіть!

Подякувала старому за роботу й пообіцяла зайти якось на чудо-чай.

— Просто так приходьте, — проводжаючи, поцілував мені руку, — іноді, знаєте, і старому пеньку хочеться погомоніти з молоденькою берізкою. І пообіцяйте поговорити з тим чоловіком… він гарна людина. Припиніть уже ці взаємні мазохістські виходки. Самотність — чудова штука поки молодий, а у старості самотність нестерпна…

Кивнула у відповідь і побігла у своїх буденних справах. Повертаючись із роботи, побачила знайому постать. Андрій щовечора чекав мене після роботи й таємним провожатим вів до самого будинку. Згадалася наша розмова з Фільдманом. Якусь мить ще повагалася, а потім швидким кроком рушила до чоловіка.

— Увесь вік ось так тінню ходитимеш? — запитала.

— Хвилююся за тебе, щоб не скривдив ніхто. Ходиш одна пізно…

— Знову ці твої виправдання. Андрію, скажи, я потрібна тобі?

— Так, дуже потрібна! Але у вухах ще досі твої слова про те, що я тобі не потрібний… такий… несміливий… тихий.

— У житті все має врівноважуватися… досить уже, що я така смілива й рішуча, — сама дивувалася своїм словам. — Я так скучила, ходімо додому…

Навіть бабульки схвально зашепталися, коли побачили мене з коханим під руку. А за нами пленталося клаповухе щастя, яке я так вперто не хотіла підпускати до себе. І знову стало так хороше й затишно, як рік тому, коли ми були разом. Взяла на тиждень відгул, бо навіть не хотілося виходити з дому, щоб раптом не пропустити щось важливе-важливе.

Дні злетіли разом з останнім листям із дубів-шептунів. Мені бракувало прогулянок під ними, бо уже не бігала на роботу пішки — коханий чоловік, ну, майже носив мене на руках. «Смішний цей, Амос Натанович, — чомусь пригадалися його слова, — треба неодмінно забігти, провідати й запитати, чи помічає він зміни в моєму погляді!» Майстерня була зачинена. І наступного дня, і через кілька днів. Вирішила поцікавитися в «сарафанного радіо», чи бува не знають, чого це Фільдман байдикує.

— А ви хіба не чули? — доповіли в один голос сусідки. — Немає більше Мосі, тиждень, як схоронили. Навіть не було кому в останню путь провести — ні дружини, ні дітей не нажив, ні родичів. Сусіди поховали. От тобі життя…

Загірчило до сліз. Щось ніби таке важливе не встигла сказати цьому зовсім чужому дивакуватому старому, який був справжнім майстром людських душ. І місто, моє маленьке місто, стало сумнішим на одну чудову людину, яка прожила тут майже вісімдесят літ…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Отримувати нові коментарі по пошті. Ви можете підписатися без коментування.