3.
Коли Миколка розплющив очі і побачив, що лежить на землі, зрозумів: то був сон. Небо над ним поволі вкривалося голубою блакиттю; десь чулися перші голоси людей, але душу в полон знову брала журба. Сівши й озирнувшись довкола, хлопчик від несподіванки завмер.
— Не може бути? — мовив півголосом, піднявши догори брови.
По один бік від нього знаходився паркан, за яким, посеред широкого подвір’я здіймався в небо куполами та хрестами на них храм, а по іншу — магазин. На щастя охоронець, який вийшов подихати свіжим повітрям, не помітив. Тож швидко піднявшись на ноги, Миколка почав струшувати зі свого одягу пилюку.
— Ти звідки узявся, малий? — почув з протилежного боку вулиці. — Ти, що, спав під парканом?
Від подиву обличчя у нього видовжилося, а вічі, ще трохи, й опинилися б на чолі.
— Ні. Так, — заплутався у відповіді хлопчина. Тільки б чоловік не запідозрив у ньому безхатька чи жебрака, поспішив зі своїм запитанням. — Дядечку, скажіть, будь ласка, цієї ночі у цьому храмі відбувалося богослужіння?
— Богослужіння? — охоронець у задумі почухав потилицю, звів погляд на храм й захитав головою. — А мало бути?
— Я не знаю, — стенув плечима Миколка.
— А тобі навіщо, хлопче? — перевівши погляд на малого, підозріло подивився на нього охоронець магазину. — Хочеш проникнути усередину, щось поцупити?
— Ні, дядечко, я не злодій, — спокійно відповів хлопчина. — Я живу неподалік, — показав на дорогу.
— А я тут працюю. Зрозумів? — гукнув сердито. — Ну-бо, йди додому. Ще раз побачу, дожену й вуха обірву. Чуєш?
Роздратований голос охоронці, Миколка чув іще хвилину, аж поки не звернув на вулицю, на якій за декілька метрів знаходився його будинок і обійстя.
«Чи спить батько, а, можливо, прокинувся?»
Зупинившись, аби перевести подих, він подивився на хвіртку, надіючись побачити біля неї його. Та біля неї нікого не було. Прочинена хвіртка так і сяяла порожнечею, до якої не хотів наближатися навіть думкою.
- — Батьку, батьку, ти спиш? — обережно запитав, виходячи сходами до дверей.
Коли у відповідь почулася тиша, Миколка мовив своє запитання голосніше. Тільки за третім разом, наважився взятися за ручку дверей.
Двері виявилися не зачинені. У сінях замість затхлого повітря, відчувалися приємні аромати квітів, ладану.
— Тату, — крикнув у розпачі й прочинивши двері до кімнати, розгублено зупинився.
Батько стояв на колінах і дивлячись у вікно, зі сльозами на очах ледь чутно промовляв молитву. Син бачив, як із кожним реченням, він полегшено зітхав.
— Тату, — не знаючи плакати чи стримуватися, крізь сльози пропищав.
Чоловік повернув голову й побачивши свого Миколку, простягнув назустріч йому свої руки.
Сльози лилися в обох, серця билися на виліт, а душі, наче скинувши з себе терня, обоє линули до сонячних брам, які прочинилися цього ранку саме для них, щоб вже ніколи не зачинятися. Дарма, що їх ніхто не бачив з сусідів. Зате бачив Бог. Миколка вірив у це. Адже вдень і вночі вимолював у Нього порятунок для батька, терпів усі знущання, не скнів і не пропадав у сумнівах.
— Цієї ночі до мене приходив Ісус. Мені здається, що з Ним був також і ти, але… важко пригадую. Божого Сина пам’ятаю добре, — розповідав за сніданком батько, не соромлячись своїх сліз, які текли обличчям, а ще сяяти наче перли у світлі ранку. — Пам’ятаю тепло рук, одну з яких Він поставив мені на голову, іншою взяв одразу дві мої долоні. Він молився Своєму Небесному Отцю; прохав Його пробачити мене, згадати Його сльози на хресті Голгофи. Христос не припиняв молитись доти, поки струшуючи моє тіло, хвороба повністю не залишила мене. В дверях тримаючи меч, стояв ангел. Ти не міг бачити його, однак я бачив. Коли хвороба залишила мене, Ісус із ангелом зникли. Тоді я остаточно повернувся до тями. — Чоловік зітхнув, опустивши голову, охопив її обома руками, застогнав.
— Я не залишу тебе, татусику. Обіцяю тобі. — Підійшовши до нього, Миколка взяв у свої долоні руки батька й притулив їх до своїх вуст. — До тебе насправді приходив Ісус. І з Ним був я, — запевнив син. — Чи був ангел — не відаю, бо тієї хвилини я молився. Чув тільки, як ти стогнав. А потім…
— Що було потім? — подивився на Миколку батько.
Довелося хлопчині розповісти правду, не приховувати нічого. Та й що міг приховувати? Правдою був сон, який і переповів; не побоявся нагадати про те, як він повернувшись близько півночі додому й ледве тримаючись на ногах, нагримав на нього, вирвав із голови шмат волосся, нагородив ляпасом, від якого Миколка втратив свідомість. А так хотілося розповісти, як чекав на нього, якого смачного борщу наварив, як годував козу, кури, який лад навів на городі, за що молився. От тільки сумно було чекати наодинці під хатою на лаві. Минулої ночі Миколка вирішив скористатися його порадою та пішов туди, куди дивилися його вічі. А дивилися вони у бік храму. Він іще не знав, що сам Ісус молився у вівтарі Своєму Отцеві. Він нічого не запитував ані про нього, ані про батька, бо, мабуть, знав, що цієї ночі хлопчина прийде до храму молитися. Тож, одразу після закінчення служби, обоє пішли додому до нього. Дорогою Божий Син лише просив не сумніватися, вірити і молитися.
— Двері нашого будинку Ісусу відчинилися самі. Ти лежав на землі. Що було потім — знаєш, — закінчив Миколка і поцілував руку батька.
— Звісно, знаю, — підтвердив чоловік.
— Але… – хлопчина розкривши ширше свої вічі, здивовано подивився на батька. — Все, що розповів я тобі, бачив у сні. Чи, можливо, то був не сон? — стенувши плечима.
Десь на подвір’ї голосно заспівав півень. Своїм дзвінким голосом наче хотів розвіяти сумніви, що знову непроханими гостями прийшли до їхньої оселі. Миколка дивився на батька й нічого не розумів, а його батько розгублено кліпав очима та потирав скроні, чоло, вуста.
— Невже це має значення, синку? — піднявшись зі стільці, підхопив на руки Миколку й підняв до самої стелі. — Головне, що ми знову житимемо разом. Господь почув твої молитви і відповів на них. Тепер… — Опустив його до рівня своїх очей, подивився. — Ти ще маленький у мене, але я з гордістю хочу сказати правду, яку ніколи не говорив: ти — справжній мужчина, справжній вояка.
— Вояка? — здивувався Миколка.
— Ти — дитина Бога. І я хочу бути таким, як ти.
— Будеш, батьку. Неодмінно будеш. Про це я також просив у Бога.
