2.
Ноги йшли вулицею повільно, серце шаленіло. Хоча довкола розливалася тиша, голова розривалася від слів, які висипав на нього батько. До того ж, боліло тім’я на місці де раніше росло волосся.
Хлопчик не помітив, як прийшов на подвір’я храму, ввійшов у прочинену хвіртку й попрямував до дверей за якими лунав спів. Коли прочинив їх, мало не зомлів — середина храму сяяла біло-біло; горіли свічі, співали люди, а за вівтарем молився… Його голос був чистий, приємний і ясний, як саме світло, що розливалося нізвідки. В повітрі пахло ладаном.
Підійшовши ближче, Миколка опустився на коліна. Хотілося спати, але заснути посеред богослужіння не міг. Адже він знав: молитися сонним – гріх. Всевишній та Його ангели — бачать, а потім запитають: чому так сталося? «Я тільки заплющу повіки та не спатиму. Не спа-ти! Не спа-ти!», — наказав хлопчина самому собі. Він не помітив, як усе-таки заснув. А прокинувся від голосу, який линув над ним.
— Прокинься, Миколко, не спи! Богослужіння закінчилося. Нам час іти.
Коли розплющив вічі, сторопів. На нього дивився, посміхаючись Ісус.
— Ісус?! — тільки мовив. Решта слів у проталині ночі вже перетворилися на зорі на які Божий Син показав, коли вивів його з храму надвір.
Дивлячись на Христа й слухаючи Його незміряної сили любові слова, Миколці важко було повірити, що бачить Того, Кого раніше бачив на іконах, на малюнках у Біблії, до Кого молився, вірячи, що Він невидимо присутній поруч. А зараз — тримав іще за руку.
— Ісусе, — повторив і знову потонув у Його любові, не міг перевести свій погляд на щось інше.
Люди давно розійшлися, та невидима присутність ангелів, відчувалася повсюди. А, можливо, здавалося. Хлопчина однією рукою ущипнув себе, а іншою міцніше стиснув долоню Божого Сина.
— Не бійся, — заспокоїв Ісус. — Я з тобою.
— Я знаю. Ти завжди, постійно був зі мною, мамою, ніколи не залишав нас.
— Ніколи, — підтвердив одним словом Спаситель, але в тому слові було стільки спокою й любові, що можна було ним огорнути цілий світ.
Вони вийшли з подвір’я храму й пішли дорогою, якою Миколка годину тому йшов. Повертався додому не сам.
«Ми йдемо до мене додому, — хотів запитати Христа, та лише зітхнув, знаючи, що двері його будинку зачинені, а на підлозі в кімнаті спить п’яний батько.
— Я йду до тебе. Будемо разом рятувати твого батька, — пояснив ціль свого візиту Ісус.
— Невже його можна врятувати? — хлопчина від подиву аж розкрив рота.
— Для Мене все можливо. — Зупинившись, Ісус лагідним поглядом подивився на хлопчика. — Тільки не сумнівайся.
— Я не сумніваюся.
— Молися.
— Я молився, молюся і молитимуся.
— Вір.
— Я вірю, Господи.
Коли прийшли, світло у вікні продовжувало горіти. Підійшовши до дверей будинку, Господь торкнувся їх і вони прочинилися. Затхле повітря, що стояло всередині, не налякало Божого Сина. Пішовши до кімнати, в якій на підлозі лежав батько, присів поруч нього, поклав свою руку на його голову й щось прошепотів. Миколка бачив, як батько заворушився, покрутив головою, а потім розплющив повіки. За хвилину його тіло затремтіло, а з ним, здавалося, затремтіли підлога, будинок. Не хотілося Миколці знати, що відчував батько тієї хвилини, тож вибіг надвір.
Сльози знову заполонили вічі, розмиваючи зорі, місяць і природу; хотілося закричати так голосно, щоб його почули високо вгорі. Та не спромігся.
Опустившись на коліна й склавши разом долоні, дивлячись у небо, зашепотів:
— Врятуй, Боженько мого татусика й допоможи йому. Благаю, Любий і дорогий, захисти його. Амінь.
