Донька

На пероні вокзалу було людно. Метушилися приїжджі та ті, що прийшли проводжати, прибували і відбували потяги. Робітники в оранжевих камізельках підмітали сходові клітки та платформи. Де-не-де снували п’яниці і вуличні собаки. В повітрі витав запах чебуреків, сигаретного диму і дешевого одеколону…

Марину нудило: від усього, що її оточувало, а ще від думок… І від чекання… Вона нетерпляче перебирала в руках квиток та паспорт, загинала їхні паперові кінці і всоте розпрямляла їх. Потяг запізнювався на півгодини. Час розтягнулися у вічність.

Такою самотньою і безпорадною вона ще ніколи не почувала себе. Порівнювала себе із безпритульними собаками, які поодиноко ходили на вокзалі: колись і в них були господарі, колись і їх годували, пестили та леліяли, а потім відреклися, як від набридливих іграшок та прогнали геть.

І хоча її ніхто й ні звідки  не проганяв, а тим паче, не відрікався від неї, Марина все одно почувала себе покинутою і непотрібною. Можливо, і мала на це підстави, а можливо, перебільшувала, або ж була в надто критичній ситуації, щоб адекватно сприймати дійсність…

***

Денис та Євгенія одружилися в молодому віці – в студентські роки, вже одруженими отримували дипломи про вищу освіту. Після чого й залишилися в столиці, вирішили не повертатися в рідний райцентр на сході України. Спочатку жили в гуртожитку, влаштувалися на роботу, а через декілька років отримали дві кімнати у малосімейці. Загалом усе було добре – жили мирно та спокійно, не сварилися і не скандалили. Денис стрімко підіймався кар’єрними сходинками, не відставала і Євгенія. Часто до них у гості навідувалися батьки, інколи й вони провідували рідних. Час спливав швидко і в буденній суєті Денис із Євгенією не замислювалися над народженням дитини. Тему нащадків на одному із сімейних свят підняли їхні батьки. Дідусі та бабусі одноголосно висловили бажання мати внуків і засоромлені чоловік та дружина пообіцяли в найближчий час потішити їх дитинкою. Тим паче, що й матеріальне становище дозволяло – була стабільність, та й у шлюбі прожили вже чотири роки – були впевнені один в одному.

Але, на жаль, дотриматися слова їм не вдалося. Усі намагання Євгенії завагітніти закінчувалися безрезультатно. Минали місяці, й зневірені Денис та Євгенія звернулися по пораду до медиків. Останні винесли невтішний вирок – Денис був безплідним.

Сімейний спокій вмить порушився. Ані Євгенія, ані Денис не могли змиритися з гіркою правдою. Довго вечорами вони мовчали і вже не мали що сказати один одному. Денис частіше почав затримуватися на роботі, занурювався у справи, щоб хоч якось відігнати від себе почуття провини та неспроможності народити дитину. Євгенія ж не засуджувала і не звинувачувала чоловіка, але і залишатися байдужою не могла. Вона хотіла мати дітей, материнське почуття, приспане раніше, тепер із новою силою прокинулося в ній, і вона страждала. Їй снилися діти – багато дітей…

Своїм батькам подружжя про вирок лікарів не розповідало. А дарма, можливо, якби раніше поділилися із найріднішими проблемою, раніше б знайшли вихід із ситуації.

Надокучливі зауваження батьків про те, що вони чекають на внуків досягнули піку. І одного разу, не витримавши, Євгенія гірко заридала і розповіла свекрусі та свекрові про проблему та про Денисове безпліддя, а тоді й своїй матері з татом. Відтоді ночами плакали не лише Євгенія та Денис, а й їхні батьки…

А через місяць, свекруха, яка, мабуть, також відчувала тягар провини за свого сина, запропонувала Євгенії та Денисові усиновити дитину. Пропозицію підтримали й батьки Євгенії, а батько пообіцяв посприяти, адже був впливовим на той час державним службовцем і мав відповідні, потрібні зв’язки.

Рішення про усиновлення приймали усі – на сімейній раді. І вирішили не зволікати. Вже й так багато часу втратили. Євгенія розуміла, що це найкращий вихід із ситуації. І знаючи, що ніколи не зможе народити, охоче погодилася стати матір’ю для чужої дитинки. Навіть була психологічно готовою до цього кроку. Думки про те, що вона покине Дениса і влаштує особисте життя з іншим – жінка не допускала. Вона любила чоловіка і була готовою піти на жертви задля свого кохання та сімейного щастя.

Денис та Євгенія удочерили Маринку. Тоді їй було дев’ять місяців. Рідна мати відмовилася від дівчинки одразу після її народження. Це була молода незаміжня жінка, яка не мала наміру обтяжувати своє життя чадом. Навіть згодом ніколи не цікавилася подальшою долею своєю доньки… Це було на руку Денисові та Євгенії.

Оформлення потрібних документів зайняло не багато часу – чотири місяці. І щасливе подружжя вже через два роки після того, як дізналося про те, що ніколи не зможе мати власних дітей, втішалося дитячим сміхом у своїй квартирі (яку, до речі, також отримали за цей недовгий період).

Дівчинка Маринка зростала здоровою і розумною. Вона скрасила життя подружжя і саме заради неї тепер трудилися і жили Денис із Євгенією. Їхня донька мала все – і материнську ніжність, і поряд завжди сильне батьківське плече. Нерідні батьки врятували її від сирітства і в її пам’яті не закарбувалося жодного моменту, який би нагадував про те, що свого часу її рідна мама відмовилася від неї, як від непотрібної речі.

Маринка не знала, що Євгенія та Денис удочерили її, забрали із сиротинця, що неподалік від Києва і що насправді є для неї не рідними батьками. Акуратно і бережно приховувало подружжя цю таємницю від доньки. І щоб Маринка ніколи про це не дізналася, навіть змінили місце проживання – переїхали з одного району столиці в інший, обмінявши квартиру. Тому ані сусіди, ані діти в садочку чи в школі, ані ніхто інший не міг розповісти дівчинці усю правду про її народження та про її названих батьків.

Маринка успішно закінчила школу, після чого й університет. Батьки накопичили достатньо коштів, аби донечка увійшла у доросле життя забезпеченою – і вже на двадцятиріччя подарували їй однокімнатну квартиру, неподалік від їхньої. Хотіли, щоб Маринка мала все для щастя, щоб ніколи не відчувала скрути чи потреби в чомусь. Тим паче, розуміли, що рано чи пізно вона вийде заміж і якщо в майбутнього чоловіка не буде житлової площі, вони матимуть, де жити та облаштовувати сімейне гніздечко.

Словом, щасливо та мирно, як тільки буває в казках, прожила сім’я Дениса, Євгенії та Маринки до певного часу, а саме доти, поки в житті двадцятидворічної доньки не з’явився хлопець Тарас…

***

Марина познайомилася з Тарасом на дні народження свого знайомого і одразу заприятелювала з ним. Дівчину аж ніяк не відлякувала їхня різниця у віці, адже та не була надто відчутною – Тарасові минуло 33, а також й те, що в Тараса була дружина і донька.

Останніх вона не знала та й злочином свою дружбу з Тарасом не вважала. До певного часу… Поки дружба не переросла в роман – справжній, пристрасний, тривалий.

Тоді Марина й почала замислюватися над своїм становищем та над ситуацією, що склалася. Її зовсім не влаштовувало місце коханки в житті Тараса, якого воно любила до безтями, але й руйнувати сім’ю, в якій виховувалася донечка, вона не могла – совість не дозволяла. Та й Тарас не поспішав йти від дружини заради Маринки, але і від коханки не відмовлявся. Спосіб життя, який вів, влаштовував.

Денис та Євгенія знали про роман своєї доньки з одруженим чоловіком, проте впливу на неї не знаходили. Марина не прислухалася до їхніх порад – слухала своє серце та безрозсудність, які в той момент керували її діями та вчинками.

Минуло небагато часу, як про стосунки Марини з чоловіком, дізналася і дружина Тараса Ольга. Вона на той час сиділа вдома з донькою, перебувала в декретній відпустці.

Ользі вистачило сил, терпіння і мудрості для того, аби не втратити чоловіка остаточно. Вона, випадково дізнавшись про походеньки Тараса, не зчинила скандалу, не прогнала з дому, бо прекрасно розуміла, що якщо вижене його – виховуватиме доньку сама і навряд чи потім зможе повернути Тараса, якого, як і Марина, любила до безтями. Усе зваживши, Ольга заручилася підтримкою своїх подруг і вирішила дізнатися про коханку чоловіка усе: хто вона, звідки, де мешкає і чим займається, як виглядає, у що вдягається, що їсть, куди ходить і їздить? Словом, вирішила дізнатися про неї все – від початку до кінця. Знала, що хто володіє інформацією, той володіє світом. Ольга немовби передчувала, що добряче понишпоривши в біографії суперниці, знайде цікаві факти, за допомогою яких і зруйнує її зв’язок зі своїм чоловіком. А якщо й не зуміє повернути Тараса, то хоча б відімстить молодиці за те, що розбила сім’ю.

Подруги Ольги постаралися на славу і доволі швидко з’ясували про Марину багато цікавого. Зокрема, випливла інформація і про те, що дівчинку удочерили і що та навіть не здогадується, хто насправді є її рідними матір’ю та батьком. Озлоблена Ольга на цьому не зупинилася і вирішила довести справу до кінця. Попросила свого двоюрідного брата, працівника правоохоронних органів, розшукати адресу справжньої матері суперниці. І вже маючи на руках усі дані про Марину, її кровну маму та ще декілька компроматів, набрала номер коханки чоловіка.

– Якщо життя тобі здається медом і ти віриш, що на чужому нещасті зможеш збудувати рай, то глибоко помиляєшся, – сказала здивованій Марині, яка аж ніяк не очікувала дзвінка законної дружини свого коханого. – Треба зустрітися. Чекаю тебе сьогодні до 15 години. Нашу домашню адресу ти знаєш, приїжджай. Тараса якраз вдома не буде, зможемо спокійно поговорити.

Марина здогадувалася, що спокійної розмови не буде. Але все ж таки поїхала. Нікому нічого не сказала, не порадилася з Тарасом. Вирішила самостійно з’ясувати свою проблему і, врешті-решт, розставити крапки над невідомими “і”.

В гостях у законної дружини Тараса Марина дізналася жорстоку правду про своє життя. Ольга справді говорила з нею спокійно і зовсім не про себе та свого чоловіка, а про народження Марини, про її усиновлення, про те, що насправді її мати живе неподалік від Києва та вже багато років пиячить.

– Ти донька п’янички і не виключено, що й тебе спіткає доля рідної матері. Тому не псуй життя Тарасові. Як би ти не намагалася, але генної пам’яті не позбудешся, – уже на прощання казала Марині. Але та не чула… Вона, немовби під наркозом, вийшла з квартири, зупинила перше таксі,  яке трапилося  і вже в салоні автомобіля розгорнула папірець, на якому Ольга акуратно, немовби навмисно, вивела адресу її рідної матері…

***

Правда, яку дізналася Марина від Ольги, була жорстокою. І холодною… І болючою… І сліпою, як сліпим буває дощ… А ще такою, в яку зовсім не хотілося вірити. Але не вірити не вдавалося – Ольга вручила суперниці цілу папку копій документів, які так чітко окреслювали усе її життя – народження, відмову рідної матері, усиновлення. Друзі Ольги постаралися – зробили неможливе, не пошкодувавши ані коштів, ані своїх численних зв’язків, якими скористалися…

Марина вже не думала про Тараса. Думала про двох найрідніших людей, які увесь цей час обманювали її.

Чому ж не сказали про те, що вона не рідна? Чому боялися правди, невже вірили, що брехня виявиться солодшою? Хіба ж вона не мала права знати історію свого народження? Хіба цього бажали,  щоб зовсім чужа людина розповідала про таємницю, яку свідомо замовчували вони? Невже увесь цей час могли чесно дивитися їй в очі і мовчати?

В голові Марини крутилися тисячі запитань. Подумки вона звинувачувала Дениса і Євгенію у змові, зраді, підлості й брехні. Вона перекреслювала усе те, що вони зробили для неї, перекреслювала любов, якою огорнули її. Усе втрачало своє значення на тлі їхньої брехні та правди, яку розповіла Ольга.

Марина зібрала невеличку валізу. Дениса з Євгенією вдома не було. Вона не вважала за потрібне пояснювати їм, що їде геть. Навіщо? Вони ж не пояснили їй, чому вона усиновлена? І Тарасові не хотіла телефонувати. Їхні стосунки зараз відійшли на другий план… Єдине, чого хотіла, розшукати жінку, яка подарувала їй життя, подивитися в її очі і запитати, як вона могла вчинити так із рідною дитиною?

***

Потяг все ж таки приїхав. Марина зайняла своє місце і відчужено дивилася у вікно. На місце призначення прибула швидко, так само швидко відшукала адресу, вказану на папірці. Складалося враження, що вона бувала тут неодноразово, ніби не вперше…

У вікнах світилося. Значить, хтось був удома. Марина невпевнено зайшла у під’їзд, натиснула на дверний дзвоник.

Двері відчинила дівчинка, років чотирнадцяти-п’ятнадцяти:

– Вам кого?

– Марія Михайлівна вдома?

– Мамо, це до тебе, – гукнула вона, а тоді вже привітно запросила Марину зайти.

Жінка, яка вийшла до Марини, відразу зорієнтувалася в ситуації:

– Я знала, що рано чи пізно ти мене знайдеш…

***

Марія Михайлівна не була п’яничкою, як про це стверджувала Ольга. Вона жила небідно-небагато. Була заміжньою і виховувала двох дітей – старшу донечку та сина. Жінка знала про свою помилку, якої допустилася в молодості і вже неодноразово поплатилася за гріх. Втратила першого чоловіка, який загинув у автомобільній катастрофі, потім вдруге вийшла заміж – народила двох дітей і думала, що, нарешті, заживе спокійно та щасливо. Але другий чоловік також трагічно загинув. Із двома дітьми на руках довго поневірялася, аж поки не зустріла чоловіка, який і одружився з нею та визнав її дітей своїми.

– Якщо сьогодні я розповів рідним про те, що маю ще одну доньку – мене не зрозуміють і ніколи не пробачать того, що свого часу я відмовилася від тебе… Прошу тебе, благаю, їдь звідси і пробач, якщо можеш. Для своїх рідних і близьких – я чесна людина. Вони рівняються на мене і беруть приклад. Ти можеш зруйнувати моє життя, але благаю – не руйнуй життя моїх дітей.

Марина пішла від Марії Михайлівни, так і не дізнавшись, чому та відмовилася від неї. Не знала Марина й того, чи помітила її чотирнадцятирічна сестра по рідній матері, як вони схожі… І не знала, чому жінка, яка свого часу покинула рідну дитину, тепер є прикладом для інших…

Залишилося багато запитань і мало відповідей. Проте в цій поїздці Марина зрозуміла, що погарячкувала, коли так безвідповідально розізлилася на Дениса та Євгенію. Не її рідна мати, яка вже вдруге відмовилася від неї, подарувала їй життя, а вони… Вони і ніхто інший… І вона, Марина, аж ніяк не схожа на безпритульних собак, вона має дах над головою, такі потрібні любов, тепло й увагу…І правду від неї приховували тільки в її інтересах…

Євгенії та Денисові Марина нічого не розповіла. Була вдячною їм за їхнє мовчання і не хотіла турбувати рідненьких…

***

З Тарасом Марина розійшлася. Зваживши усе, вона переборола себе і вирішила, що так буде краще для всіх. Проте щаслива Ольга, яка думала, що досягла свого, не довго тріумфувала. Тарас, розставшись з Мариною, одразу знайшов іншу коханку, до якої і пішов, подавши на розлучення з Ольгою. Виявилося, що він належить до того типу чоловіків, яких називають бабіями.

А невдовзі Марина дізналася, що вагітна. Повідомила Тараса не задля того, щоб повернути, а щоб знав, що стане батьком. Але ображений на Марину Тарас відмовився визнавати батьківство. Попросив більше ніколи не турбувати його…

***

Хтозна, можливо, саме в такій ситуації свого часу опинилася рідна мати Марини. Мабуть, батько відмовився визнавати, що ненароджена Маринка його донька, от жінка й злякалася, не була готовою виконувати роль матері.

Але Марина зуміла пройти випробування долею. Вона успішно народила сина і навіть й думки не допускала, що може від нього відмовитися.

baby_1

З розумінням до ситуації поставилися й Денис з Євгенією. Вони забирали Марину з сином з пологового будинку. Уже давно Марина не бачила своїх батьків такими безмежно щасливими…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Отримувати нові коментарі по пошті. Ви можете підписатися без коментування.