“Роби те що можеш, з тим, що маєш, там де ти є” ©Теодор Рузвельт
7 грудня минає 115 років від дня народження української художниці Катерини Білокур.
Від її картин не можна відвести погляд. Вони випромінюють таку потужну енергетику, що ніби “втягує” тебе, здається, ось-ось знайдеш відповіді на власні запитання про сенс існування.
“Талант здобувається великою любов’ю” ©Катерина Білокур
Катерина Білокур народилася в селі Богданівка, Пирятинського повіту, Полтавської губернії (тепер це Яготинський район, Київської області). Дата народження невідома. Вважається, що Катерина Білокур народилася 25 листопада (7 грудня) 1900 року. Таке припущення точної дати народження художниці вважається через те, що у цей день церква відзначає день святої великомучениці Катерини, в честь якої і дали ім’я дівчинці.
Приблизно у 6-7 років Катерина навчилася читати. Батько й дід спочатку допомагали їй у цьому і були надзвичайно здивовані завзяттям і успіхами дівчинки. Тому у сім’ї було вирішено — у школу Катрю не віддавати, оскільки читати вона і так уміє, а економія одягу й взуття — величезна. Краще посадити її за прядку. Це дуже вплинуло на долю Катерини, адже перешкоджало і здобути якусь художню освіту, і навіть зробити якісь виставки картин — всюди потрібно було мати документ про освіту.
Важко сказати, коли саме майбутня художниця почала малювати, але, мабуть, в дитинстві. Малювала вугіллям на шматочках полотнини. У 14 років Катерину застали за цим безглуздим, як вважали родичі, заняттям і суворо заборонили малювати. Відтоді дівчинці доводилося малювати потайки
За даними різних джерел (за однією версією — у календарі, за іншою — у часописі “Радянське слово”) Катерина Білокур у 1922 чи 23 році прочитала про Миргородський технікум художньої кераміки. Навіть слово “кераміка” виявилося для неї незнайомим, а от слово “художній” було зрозумілим. Уперше покинувши Богданівку, Катерина Білокур вирушає до Миргорода. Її багаж складався із двох малюнків: “копія з якоїсь картинки” і начерк дідівської хати з натури, — виконаних уже не на полотнині, а на спеціально придбаному для цього випадку папері. Малюнки могли б свідчити, що дівчина, справді, має талант, достатній для вступу до технікуму. Але розмова у Миргородському технікумі закінчилася одразу, як тільки виявилося, що дівчина не закінчила семирічки. На малюнки Каті навіть не глянули.
Катерина не зламалася, малювати не кинула, незважаючи ні на що. Навіть ще завзятіше взялася за роботу, із надією повторити спробу. У 1928 році вона знову вирішує спробувати свої сили. Цього разу у Київському театральному технікумі. Однак і тут розмова закінчилася на документі про шкільну освіту
Після чергової невдачі, Катря Білокур змушена була опановувати непросте ремесло художника сама. Малюнки вугіллям на шматочках полотнини залишилися в минулому. В минулому й картини, створені фарбами власного виготовлення на картоні й фанері. Аквареллю й олівцем вона завжди працювала мало і неохоче. Художницю найбільше приваблювали олійні фарби. Вони здавались їй сліпучими, навіть їх назви звучать казково: кіновар світло- і темно-червона, кобальт темно-синій, ультрамарин, кадмій червоний, краплак темно-рожевий… Це її улюблені фарби. Пензлі вона робила сама — вибирала з котячого хвоста волоски однакової довжини: 9, 12 або 36. Для кожної барви свій пензлик.
Наставники в оволодінні масляним живописом у Катрі Білокур все-таки були. Хтось навчив її ґрунтувати полотно, тому що спочатку вона намагалася писати безпосередньо на полотні, але картини швидко темніли і жухли. Вважається, що їй могли допомогти учитель Іван Григорович Калита, теж художник-аматор, та іконописець із Cмотриків, єдиний художник, якого поважав її батько. У 1934 Катя Білокур малює картину “Берізка” – одну із трьох картин, які принесли їй світову славу. Через рік народжується “Квіти над тином” — інший прославлений шедевр.
1939 рік визначив подальшу долю художниці. Гостюючи у сестри Люби Тонконіг, Катя почула по радіо пісню “Чи я в лузі не калина була?” у виконанні прославленої Оксани Петрусенко. Вражена піснею й голосом Катерина, посилає листа співачці. Вкладений у конверт разом із листом малюнок на шматочку полотна – калина, вразив Оксану Петрусенко. Вона радиться із друзями — Касіяном, Тичиною, іде у Центр народної творчості, викладає суть справи. У Полтаву надходить розпорядження — з’їздити у Богданівку, знайти Катрю Білокур, поцікавитися її роботами.
І от у село приїжджає Володимир Хитько, що очолював тоді художньо-методичну раду обласного Будинку народної творчості. Вражений роботами, декілька картин він забирає із собою в Полтаву, показує колезі і другу, художнику Матвієві Донцову. Було вирішено негайно влаштувати виставку. І в 1940 році в Полтавському будинку народної творчості відкривається персональна виставка художниці-самоучки з Богданівки Катрі Білокур, яка складалася з 11 картин.
Успіх величезний. Катерину Білокур преміюють поїздкою до Москви, у якій її супроводжує Володимир Хитько. Художниця відвідує Третьяковську галерею, Пушкінський музей, музей Леніна. Головне враження — “малі голландці” і французькі імпресіоністи. Якийсь час після цієї поїздки вона не могла писати. Але заспокоївшись, вона знову й знову пише квіти, які не може не писати, тому що краще за них немає нічого у світі. У 1941 році Катря Білокур створює відомі “Польові квіти”.
Почалась війна. У 1944 році в Богданівку приїжджає директор Державного музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай – запропонувати виставку і закупити картини. До речі, саме завдяки його старанням цей музей має найкращу колекцію робіт Катрі Білокур.
Одна за одною створює художниця свої прославлені картини – “Декоративні квіти” (1945), “Привіт врожаю” (1946), “Колгоспне поле” (1948-1949), “Цар Колос (1949), “Сніданок” (“Снідання”) (1950), “Квітка і берізка ввечері” (1950), “Кавун, морква, квіти” (1951), “Квіти і виноград” (1953-1958), “У Богданівці на Загреблі” (1955), “Георгіни” (1957), “Півонії” (1958), “Натюрморт із колосками і глечиком” (1958-1959), “Букет цвітів” (1959)…
Квіти художниця писала завжди живі, з натури, нерідко поєднуючи в одній картині весняні о осінні – така картина створювалася природньо, з весни до осені. Працювала самозабутньо, але не поспішаючи. Була творцем пейзажів і портретів.
Повоєнна біографія богданівської художниці дещо краща. У 1949 році була прийнята до Спілки художників України, у 1951 — нагороджена орденом “Знак пошани”, одержала звання Заслуженого діяча мистецтв України, а 1956 року — Народного художника України. Твори Катерини Білокур регулярно експонують на виставках — у Полтаві, Києві, Москві та інших містах.
Мрія переїхати до Києва залишилася тільки мрією.
У богданівської хукдожниці з’являються учні: Ольга Бінчук, Тамара Ганжа, Галина Самарська.
В останні роки вона тяжко хворіла, давалися взнаки злидні тогочасного сільського побуту, невлаштованність в особисттому житті, хвороба матері. Померла художниця 9 червня 1961 року, лише на тиждень переживши свою мати. А в 1977 році в селі Богданвці відкрито меморіальний музей Катерини Білокур, на території якого встановлено пам’ятник.
Творчість художниці з села Богданівки належить до найкращих надбань української культури ХХ століття, вона стала предметом вивчення й дослідження мистецтвознавців. У Яготинському історично-краєзнавчому музеї розгорнуто дві експозиції з її живописною та графічною спадщиною, а в Державному музеї українського народного декоративного мистецтва у Києві є великий “білокурівський” зал, в якому зібрано найкращі її творіння. Композитор Леся Дичко в 1983 році створила балет “Катерина Білокур”, поставлено одноіменний телеспектакль (1980), документальний фільм “Чарівний світ Катерини Білокур” (1986) та художній двосерійний фільм “Буйна” (1989).
Три картини Білокур – “Цар-Колос”, “Берізка” і “Колгоспне поле” – були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі 1954 року. Тут їх побачив Пабло Пікасо. Весь світ облетіли його слова:
“Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!”
Він порівнював Катерину з іншою великою художницею-самоучкою — Серафін Луїз із Сандлі.
Фактично Катерина творила свій неперевершений мальовничий світ не завдяки, а всупереч. Але сьогодні її душа радіє: ій присвячено книжки і фільми, а головне — її картини у музеях, на виставках, та приватних колекціях заворожують глядачів.Почалась війна. У 1944 році в Богданівку приїжджає директор Державного музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай — запропонувати виставку і закупити картини. До речі, саме завдяки його старанням цей музей має найкращу колекцію робіт Катрі Білокур.
