— Чого це наша наречена засмутилася? Дівчата, нумо пісню заспіваймо весільну! — Катерина продовжувала нарізати салат і затягла смачним грудним голосом. — Горіла сосна палала…
Жіночки й собі підхопили:
Горіла сосна палала
Під нею дівка стояла
Русяву косу чесала
Ой коси, коси ви мої,
Довго служили ви мені
Більше служить будете,
Під білий вельон підете…
— Тітко Варко, думали вас розвеселити, а ви у сльози! Цитьте, бо ще жених скаже, що ми тут вас образили чимось!
— Зараз будемо сороміцьких весільних співати, — Галина вдарила черпаком по сковороді, на якій пекла млинці, й почала вибивати, мов у бубон, і підтанцьовувати. — А та наша молода червона, як рожа, а той ваш молодий, як люшня від воза.
Жіноче товариство розсипалося сміхом. Кухня все більше й більше наповнювалася неймовірними ароматами святкових страв, присмаченими гарним настроєм та жартами.
— Дай вам усім, Боже, здоров’я, — баба Варка витерла краєчком фартуха очі, — яка з мене молодуха уже! Але хіба ж дітям відмовиш? І онуки молодці, вирішили нас з дідом потішити, таке свято влаштувати.
— То радіти треба, мамо! П’ятдесят років прожити у парі — це вам не абищо! — найстарша донька Раїса обняла маму. — І не просто прожити, а зберегти любов та повагу один до одного, виростити діток, онуків, правнуків діждати! Нехай люди порадіють разом з нашою великою родиною!
— Але, дівчата, скажіть, гарна назва — золоте весілля, придумав же хтось! — задумливо сказала Алла, невістка Раїси.
— Стосунки, які пройшли випробування часом, такі ж коштовні, як золото, тому так і назвали, — відповіла їй свекруха.
Баба Варка залишила дівчат за розмовами. «Треба ліки випити від серця, бо щось воно зовсім розхвилювалося, розболілося, » — висипала на долоню кілька різнокаліберних круглячків, запила водою і прилягла на ліжко.
Зі світлини на стіні навпроти на неї дивилися двоє закоханих. То вона зі своїм Андрієм. Якраз після одруження, молоді ще, сповнені надії й оптимізму. Їй тридцять, а він на чотири роки старший. До одруження були знайомі менше як місяць, зустрілися на весіллі двоюрідної сестри Андрія, сподобалися одне одному. Кілька разів зустрілися, а потім, як зараз, пам’ятає слова чоловіка: «Чого ми будемо час втрачати? Нам треба дім будувати, дітей родити.» Так просто й забрав її до себе. Батьки Андрія прийняли дівчину-сироту, як рідну, у свою велику сім’ю. Розписалися у сільраді без будь-яких гучних святкувань та й почали собі жити. Спочатку з батьками, а згодом збудували власний добротний дім, за роботою й турботами світу білого не бачили. Чи були щасливими? Усякого було. Це теперішня молодь ледь що — відразу біжать розлучатися, а тодішні більш терплячі були один до одного та і суспільство тоді усе інакше сприймало. Але Варка з Андрієм любили одне одного.
Те, як сильно він її кохає, зрозуміла, коли потрапила в лікарню. Якраз після пологів, після народження третього сина. Була в дуже важкому стані, а Андрій цілими днями маля бавив, старших глядів і щоночі сидів біля лікарняного ліжка дружини. Пригадує, як цілував її руки, торкався ніжно її обличчя, коли думав, що вона спить, і все шепотів: «Ти ж моя найдорожча лебідонька, тільки живи, хай уже краще я піду з цього світу, як же наші діточки без мами будуть, тільки живи, Варюсечко…»
У кожного з них свій характер, але за п’ятдесят років спільного життя навчилися поступатися, прислухатися, турбуватися. Не було такого рішення, яке б прийняв хтось один у сім’ї. Завжди обговорять усе, зважать. Так і дітей своїх навчили. От і зараз вони усі вже мають онуків, а до батьків на пораду їдуть. Четверо дітей виростили – найстарша донька й три сини. Сьогодні усі приїхали. Золоте весілля батьків раз буває. І для них це великий приклад людської мудрості й відданості, невимірної любові й вдячності, глибини почуттів, батьківського терпіння й взаєморозуміння.
— Варюсю, ти де є? — двері тихесенько відхилилися і Андрій Іванович просунув голову. — Тобі зле, ліки прийняла?
— Ні, все гаразд, так прилягла.
— То ходімо уже, стіл накритий, гості чекають молодих. — Дід допоміг підвестися дружині, обняв її, поправив волосся й притулився вустами до скроні. — Аж чудно якось, не віриться, що ми з тобою стільки прожили, га, Варусю?
— Так, Андрійку, не віриться. Час збіг і незчулися коли. А я така щаслива, що ми дожили до цього світлого дня! Хтозна, може і востаннє усією родиною за святковим столом ось так збираємося.
— І це добре, що з такої радісної нагоди, Варюсю! Ходімо, зачекалися нас.
Під крислатими яблунями в дворі за столами гості чекали молодих. Вони з’явилися на порозі, підтримуючи одне одного, такі зворушливо рідні й, не зважаючи на зовсім посріблені голови, насправді золоті-золоті. Під оплески сіли на почесному місці. Бабі Варці, як і годиться нареченій, дівчата одягли фату, а дідові вчепили букет на піджак. І стільки тепла й вдячності у очах, і скільки прекрасних слів на адресу батьків прозвучало! Час від часу запальна музика й веселі пісні відволікали гостей від винуватців свята. Але для них то тільки в радість. Нехай святкують люди!
Андрій Іванович і Варвара Дмитрівна схилили голови один до одного і аж світилися обоє, так, як і на тій світлині, у день одруження. Бо ж нічого не змінилося між ними з того дня… хіба сам час став старшим та щастя стало міцнішим і витривалішим на п’ятдесят років…
