Твори Олега Погинайка

ТИ – МІЙ СВІТ

Ти – мій світ, у якому я живу. А ще росту і мрію, як дитина. Без тебе я б зів’яв, засох давно, та все-таки люблю, радію та надіюсь. Надіюся зустрітися колись і не блукати вже роздільно в оцій галактиці всесильного кохання, де я і ти, ти і я – самотні дві планети.

Чому так сталося, що ми іще не вдвох? Ніхто з людей не знає, окрім Бога. Та Він не скаже, хоч про нас давно все знає до останньої краплини. Чекає. Так, чекає, щоб збудили Всесвіт анголи із неба, залунала музика свята, торкнувшись нас долонями своїми.

Аби усе, що зараз ніпочім, невічним є й занадто вже надмірним, згоріло в буйстві різних протиріч, разом зі страхом, відчаєм і смертю. Щоби душа зітхнула в далину, зняла із себе гніт страждання, засяяла врочисто, підняла свій ясний погляд до висот і зацвіла в гармонії любові, як намисто.

Заплакане кохання, відступи! Щасливі ми, хоча іще не разом. Я не боюсь піти за тебе у ясир і зледеніти з горя, ставши битим. Життям терновим я усе пройду, із дому викину самотності портрети. Схилюся на коліна і вклонюсь, Тому, Хто дав життя нове й забрав усі потреби.

Бо їх не треба в місці, куди ми полетимо із подихом останнім, – розкрилені, щасливі, осяйні, заквітчані весною, а не маревом. І ти, і я! І я, і ти! Хіба не щастя бути разом? Мені твій образ дорогий! – і це кажу тобі я без перебільшення.

Пробач мене, за всі мости, які спалив я без причини; не нарікай на них ніколи – згорять вони, як та свіча, яка ще в грудях палахкоче. В очах твоїх тонув я вже не раз, а ставши вітром – бавився волоссям. І заплітав у них великий зорепад і жита золоте колосся.

Мені Господь послав тебе давно, – чарівну, як весна і дивну, наче літо. Нам вічність стелить шлях у небеса, крізь ватру днів й метеорити. Народжені з любові ми колись на досвітку рожевому і тиші, чекатиму тебе і день, і ніч, аби разом полинути у вічність.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Отримувати нові коментарі по пошті. Ви можете підписатися без коментування.