Твори Олега Погинайка

ЩАСТЯ З ОСЯЙНИМИ ПРОМІНЧИКАМИ

Ангеліна ніколи не вважала себе відчайдухом, бо до кожної справи яку розпочинала чи тільки планувала, ставилася з відповідальністю. Що змусило її того дня кинутись під колеса автомобіля – не збагнула.

Мабуть, кошеня, що жалісно нявчало посеред дороги. Відколи себе пам’ятала, ніколи не любила ні котів, ні собак. І враз.… Бідна тваринка злякалася не менше, та не втекла; слухняно погодилась, аби її якнайшвидше забрали з цього бурхливого потоку, що не зупинявся ні на мить, сигналив і кудись поспішив. Вона зупинилась, здавалось. тільки на мить, щоб у свої ніжні жіночі долоні підібрати пухнасте щастя. І почула:

– О, це був би гарний дарунок дітям до яких я поспішав. Ти хоча б подумала, що сказали б вони мені? – хтось голосно кричав до неї.

– Ні, я думала про нього. Воно ж таке маленьке, – підіймаючись, без страху відповіла.

– А мені байдуже: маленьке чи велике. В мене робота, розумієш? Мене чекають діти.

– А його мама.

– Тоді чому вона його не рятувала, а ти?

– А якщо воно загубилось, і вона саме зараз його шукає?

– То ж і віднеси до неї.

– Але ж я не знаю де вона.

– То треба було кидатися під моє авто? А якби я тебе?.. О, це був би гарний дарунок дітям до яких я поспішав. Ти хоча б подумала, що сказали б вони? – повернувся до своїх запитань чоловік у червоному кожусі та білими ваняними бородою і вусами.

Ангеліна мовчала – не хотіла ні кричати, ні спокійно говорити.

– Добре, сідай у машину. Відвезу тебе, куди необхідно.

Узявши дівчину за руку, Дід Мороз заштовхав її всередину свого авто, ніби якусь річ. Ангеліна не встигла й слова мовити. Приємний передзвін новорічних дзвіночків, який лунав у салоні, не заспокоїв, а ще більше роздратував її. Та вона намалася стримуватись. «Тільки б не завіз до міліцейського відділку напередодні новорічної ночі. Що робитиму тоді? Чи допоможе подруга з якою планувала зустріти Новий рік? Що думатиме про мене?» Їй стало шкода себе, а ще – більше кошеня, що мовчало і дивилося переляканими оченятами.

– Маленьке, – мовила тихо, притуливши тваринку до своїх вуст. Відчувши подих тепла, воно замуркотіло.

– То куди тебе везти, рятівнице котів? – дивлячись у дзеркало навпроти, запитав «дідусь». – У мене немає часу катати тебе містом.

Ангеліна назвала вулицю і номер будинку, почувши які, він здивовано озирнувся. За п’ять хвилин зупинився біля вказаного місця.

– А я тебе не знаю. Вперше у наших краях?

– Так. Тут живе моя подруга, – відповіла спокійно.

– Мабуть слухняніша за тебе?

– На щастя. І народжена під щасливішою зіркою, ніж я. Скільки з мене? – діставши з сумки гаманець, поцікавилась.

– Ні, ні. Я сьогодні добрий, усім усе пробачаю, – усміхнувся. – Новий рік незабаром. Тож з прийдешнім! А про свою зірку так не думай. Можливо сьогодні вона загориться.

– А може й ні. Дякую за те, що підвезли. Вас також з прийдешніми святами! – подякувала.

Вона ще довго проводжала поглядом його авто. А коли воно зникло за рогом кварталу, попрямувала через подвір’я до будинку подруги.

Мар’яна саме закінчувала прикрашати ялинку.

– Я думала, ти не приїдеш? – мовила, обіймаючи Ангеліну. Сьогодні в нас буде весело.

– Мені вже було весело. Не уявляєш, як, – невтішно буркнула, простягаючи своє кошеня. – Це дарунок, який принесе тобі щастя.

– А воно тобі не потрібне – щастя? – уточнила.

– Мені? – здивувалася Ангеліна, сідаючи на диван, – Краще без такого щастя, яке сьогодні зустріла. Ще й дивакувате якесь.

На здивований погляд Мар’яни не можливо було мовчати. Тож довелося розповісти все до подробиць.

– Я думаю, що той дідусь і є твоїм щастям, – загадково прошепотіла подруга, прибираючи залишки ялинкових прикрас.

– Та це, ще потрібно з’ясувати. – Ангеліна знову хотіла заперечити, але, Мар’яна не дозволила, натякнувши про синицю в руках, як справжній дарунок долі. Згодом, забувши перипетії дня, обидві поспішили до кухні. Бо короткий грудневий день, як і годинникові стрілки, не стояли на місці.

Близько одинадцятої, коли з’явилися перші гості, на дворі заспівала свою пісню хурделиця.

-Та-ак, – протяжно зітхнула Ангеліна, дивлячись, як засипав протоптані стежини густий сніг. –За такої погоди до нас жоден Дід Мороз не прийде.

– Для нашого дідуся – хурделиця не завада. Він хоч і не з Лапландії, для себе доріжку протопче.

Слова Мар’яни не виявилися оманливими. Відразу, як за вікном почувся сигнал автомобіля, всі поспішили до дверей.

– А я до вас! – увійшовши до кімнати з великим червоним мішком, привітався Дід Мороз. – зі святом!

Побачивши його, Ангеліна заніміла: це був той самий дід Мороз, який, сьогодні мало не наїхав на неї, а потім привіз сюди. «Невже це доля? Невже він і є моєю зіркою? Ні, не він», – засумнівалася, та не могла відвести погляду. А «дідусь» щедро розсипав словами, ніби снігом із хмар.

– Пробачте, що без онучки, але з дарунками. Он їх скільки у мене, – похвалившись, підняв угору мішок. – Зупинивши погляд на Ангеліні, на мить замовк. – І першою його отримає … – витягнув м’яку іграшку кошеня, швидко попрямував до неї. – Ви вже маєте одне, та задля цілковитого щастя потрібно двоє, – пояснив.

– Задля цілковитого щастя, – повторила . – А коли немає? Ви б краще мені подарували саму зірку щастя.

Дідусь не знав, що відповістим, прибравши обличчю, загадково-таємничого виразу. І це зрозуміла Ангеліна, та подякувала за дарунок.

Час невблаганно спливав. І коли пролунало нагадування про Новий рік, який ось-ось мав постукати у двері, почали швидко розливати в келихи шампанське. Святковий передзвін, а згодом веселий відлік останніх секунд Старого року, створили в кімнаті справжню феєрію.

– З Новим роком! З Новим щастям! – знову виголосив своє Дід Мороз.

«Так, Старого року вже не повернути, а Новий…» – Ангеліна вірила: для неї він неодмінно стане щасливим. Адже своє щастя, можливо вже зустріла. Ангеліна не перечила запрошенням «дідуся» пограти в дитячі ігри, потанцювати навколо ялинки, пам’ятаючи: ближче до ранку, коли все стихне, знову треба буде повертатися у буденність. І ставало від цього журно.

– Мені справді потрібна онучка. Може… ти погодишся? – ближче ранку, підійшовши до дівчини, заминаючись, поцікавився Дід Мороз – Пробач, що вчора нагримав на тебе. Мене звати Матвій.

– Сама в усьому винувата, а ти тут нідо чого. Я рятувала кошеня. А стати онучкою… – Вона усміхнулася, але не поспішила з відповіддю. – Приїзди краще опівдні, тоді й дізнаєшся.

Ангеліна ніколи не відчувала себе такою щасливою, як тоді. Щастя Нового року, яке огорнуло її своїм крилом, виявилося неочікуваним, приємним. І хотілося летіти із ним високо, наче пташина, линути до вершин, на яких ще ніколи і ніхто не бував, цвісти сонячною, чистою квіткою в небесах, де загорілася її зірка.

Він приїхав опівдні, але не в костюмі Діда Мороза, а молодим, модним і красивим хлопцем, в якого неможливо було не закохатися. Увійшовши в будинок, ще з дверей привітався.

– Я згодна, – не чекаючи ані запитань,а ні запрошень, сповістила своє рішення Ангеліна. – Та… – стишивши голос, зізналась, – я не знаю своєї ролі.

– Це не складно. Головне – не боятися, а слухати власне серце.

Дорогою до школи, де зберігалися костюми, хлопець розповів усе, що потрібно було знати про майбутнє дійство.

– Загалом говоритиму я, ти допомагатимеш. Співати, розповідати віршики – права діток. Наша – веселити забавами, обдаровувати іграшками.

Господарі, до яких приїздили, зустрічали їх, наче давно знайомих і відразу вели у кімнату, де на них уже чекали їхні діти. Ангеліна спочатку ніяковіла, губилася серед веселих дитячих голосів та очей, які дивилися і весело, і хитрувато. Матвій палахкотів від радості, розповідаючи свої байки. А малечі тільки це йпотрібно.

Лише коли виходив надвір, зітхав, наче скидав із себе важку ношу, та не переставав усміхатися.

– Діти – моя любов. Не знаю, що робив би без них, – сказав увечері, повертаючись додому.

– Тоді чому не одружуєшся?

– Немає тієї, з якою поїхав би до свого краю світу. А ті, що були холодів боялися.

– А я не боюся, – схитрувала дівчина.

Не знала вона, що її слова стануть схожими до синіх кущиків пролісків, які незадовго проб’ються крізь товщу снігу. І коли хлопець запропонував їй знову допомогти наступного дня, не відмовилася. Ангеліні подобалося бути Снігуронькою, виконувати всі приємні забаганки свого «дідуся». Вона готова була зустрічатися з ним, телефонувати, коли повернеться додому…

Відколи померли батьки, Матвій жив сам і самостійно. Самостійно здобув освіту вчителя інформатики, любив створювати сайти, а найбільше – навчати дітей і допомагати дітям в інтернатах, на зароблені гроші купуючи їм іграшки й різні смаколики. У місті його знали, як дивакуватого доброчинця. От лише сусіди з недовірою ставилися до нього, деякі навіть не віталися. Але він не переймався цим і продовжував виконувати свою улюблену справу.

Дівчина поверталася додому, у своє місто, сповнена мрій і надій. Їм не заважала відстань, бо чулися і бачилися щодня, завдяки інтернету.

У лютому, за день до дня святого Валентина, Матвій сам приїхав до неї. Зустрілися в міському сквері. Ангеліна, розгубившись, від радощів, аж заплакала. Довго ходили містом, пили каву в затишній кав’ярні. А самий день закоханих, провели разом: уранці побували на богослужінні вкостелі, відвідали музей, бібліотеку; ввечері, проходячи засніженими стежинами скверу, як згадку про їхнє кохання на одній із лавочок повісили свій замок кохання.

Матвій поїхав, але частинку свого серця залишив. Ангеліна згадувала кожну мить, проведену разом. Їй хотілося, щоби їхні серця, їхні душі жили в одному ритмі, в одному подиху. Нестерпне бажання чути голос Матвія, рвалося з Ангеліни назовні, як бурхливий потік. Але того вечора, коли її серце відчуло щось погане, коханий не зателефонував. Лише на третій день, подзвонивши, Мар’яна повідомила: «Матвій у лікарні». На запитання: «Що сталося?» відповіла коротко: «Приїзди!».

Дівчина, не чекаючи ні хвилини, виїхала того ж вечора. А коли приїхала, відразу поспішила до будинку, в якому жив він. Сусіди, на свій лад і подив переповідали історію, що сталась з Матвієм, але Ангеліна жодній не вірила. Так і стверджувала, додаючи: «Він любив дітей серцем і душею».

Провідати чи навіть побачити коханого на відстані в лікарні не дозволили. Лікарі тільки запевнили: життю Матвія нічого не загрожує. Добре, що хоч Мар’яна була поруч. Вона заспокоїла й обіцяла допомогти. Бо кому, як не їй знати своїх друзів, серед яких був і він.

– У житті різне буває. Та справжню цінність у вогні, – сказала подруга ввечері.

– Так говорять про золото, – заперечила Ангеліна. – Матвій і є ним.

Поки вона перебувала в домі подруги, і вимолювала у Бога захисту та здоров’я для коханого, Мар’яна довірила пошуки тих, хто познущався з Матвія, своїм друзям. А їх у неї було чимало; знала напевно: бандюг і злочинців поміж них немає точно. Таких не терпіла. Працюючи психологом не перший рік, навчилася у людях розбиратися. Тож, вичислила б оідразу. Вже близько ранку наступного дня все-таки вдалося знайти винуватців. Ними виявилися двоє п’яничок, які запримітили Матвія вночі, коли повертався від дітей в інтернаті, – вирішили «розважитися». Вдаривши цеглиною по голові, забрали в нього куртку, грошій й пакет молока; замкнули в його ж машині, ключі від якої викинули. Отямившись, Матвій сам згодом викликав швидку і міліцію.

– З тобою все добре, коханий? – запитала Ангеліна відразу, коли влетіла в палату Матвія.

– Із таким ангелом, як ти, мені насправді нічого не загрожує, – відповів їй, приголубивши.
Вони сиділи, дивилися одне на одного, наче не бачилися декілька років. Ангеліна плакала, але не від болю, що може втратити його, а від радості.

– Я нікуди не поїду від тебе, – прошепотіла ввечері, повертаючись до дому Мар’яни. – Ні-ку-ди!

Вона чекала його в подруги ще шість днів. І всі ці дні до пізнього вечора була поруч. На сьомий, коли погоджено було виписати Матвія, вирішила разом із подругою приїхати у лікарню.

– Матвій має для тебе сюрприз, – попередила Мар’яна, збираючись.

– Який іще? – здивувалась Ангеліна, розгублено закліпавши очима.

– Не марнуй часу, не здогадаєшся, – загадково усміхнулася подруга.

Думка про сюрприз для неї, який приготував коханий, не залишала її ні на мить. «І як він додумався до такого перебуваючи в лікарні?. Діфвчина усміхалася, тішилася сонцю, яке доповнювало її радість своєю веселковою мозаїкою, що сіялася з неба.

– А тепер їдемо по сюрприз, – оголосив Матвій, коли лікарняні справи врешті залагодили; щось зашепотів на вухо Мар’яні, а та, кивнувши головою у відповідь, мовчки повела своє авто у зворотному напрямку від їхнього дому.

Їхали довго. А вже за годину прилаштувала машину біля якогось подвір’я з великим триповерховим сірим будинком.

– Не бійся, це всього дитячий будинок, – заспокоїв Матвій, допомагаючи коханій дівчині вийти з авто.
– Чому ми тут? – розгубилась Ангеліна.

– Зараз про все сама дізнаєшся.

Не встигли вони ступити на подвір’я, як діти, які гралися тут,овдразу виголосили ім’я Матвія. Дівчатка і хлопчики, оточивши його, як метелики квітку, почали обіймати, проситися на руки, намагаючись розповісти кожен щось своє. І всіх він слухав, усім усміхався. В Ангеліни навіть зволожилися очі від баченого. Вона згадала його слова, що промовив їй у тоді, коли допомагала йому, будучи Снігуронькою: «Діти – моя любов».

– Я зрозуміла твій сюрприз, – ледве пропищала.

– Сюрприз, кохана, не тут, а там , – кивнув головою у бік будинку. – Ходімо.

Ірина Станіславівна – директор закладу, зустрівши їх на сходах, одразу повела до свого просторого і затишного по-домашньому кабінету.

Він давно чекає на вас, – тільки мовила, перш аніж прочинити двері.

Маленький хлопчина сидів на килимку, складаючи із кубиків будиночок своєї мрії. Запримітивши Миколу, миттю кинувся в його дужі обійми, обійняв шию, заголосивши:

– Татко, мій татусик повернувся.

– Тато? – злякалась Ангеліна, й навіть хотіла відступити зі страху, та Мар’яна стримала її.

– Я вирішив його всиновити. Андрійко буде нашим першим синочком, нашою першою ластівкою, зіркою щастя, – не в силах стримуватися, заплакав Матвій. – Ти не проти?

– Не проти, коханий, я любитиму вас обох. Адже ви єдині, кого я маю. І це найбільше щастя мого життя.

– Нашого, – виправив Матвій.

– І мого, – усміхнувся Андрійко.
Щастя з веселими осяйними промінчиками, які не гаснутимуть ні за яких обставин, бо воно задумане, виплакане і народжене з любові, що є найціннішим скарбом для закоханих сердець.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Отримувати нові коментарі по пошті. Ви можете підписатися без коментування.