Цикорієвий мак

Із ріллі глянула на світ божий маленька скам’яніла крапля води. Завбільшки з зернятко пшениці. Прозора й запліснявіла. Краплина пролежала у ріллі сотні літ. Ще один рух — і гострий плуг розрізав кульку навпіл. Із нею війнув невидимий вихор. Розправив усі свої залежані потоки. Ринувся дорогою, наче перекотиполе.

Птахи обминали прозорого маленького духа. Вітер обвіював його з усіх боків, віддаючи свої сили. З землі сочився густий пар. Невидимою шаллю оповивав прибульця аби швидше переродився у новому світі…

Сотні польовиків зібралося довкола. Тут були польові русалки, люди-жайворонки, маленькі патлаті межовики, сноповиці, луговиці, ярові волохатці, посушники, кротяні вожді… Щойно прокинулася огрядна Капустяна Пані й витирала спітніле обличчя сотнею ошатних фартушків. Поруч на електропроводі висіли її спідниці й сорочки. Кукурудзяна мавка – статна молодиця – тримала на руках п’ять немовлят у жовтих згортках. Дівич Гірчиця, біляве дівча з довгими світлими косами й безколірними віями, вся в веснянках, навіть на пишних грудях, грайливо обнімала за плечі білявого юнака Сон Яха. Віддалік вони нагадували брата й сестру. Проте усі польовики добре знали вдачу Дівич Гірчиці. Не вміла вона любити без запалу. Ніхто й не сумнівався, що до вранішньої зорі двійко білявих польовиків турлятимуться під вітряком.

Сон Ях був направду показний – високий, у жовтій сорочці і сірих штанях. А плечі такі широкі, що міг би запросто підняти місяць, наче лантух. Поруч із Сон Яхом худенький ГорохІВАНКО здавався не парубком – дитям.

Товстопузий Баштанник намагався протиснутися крізь юрбу. Всюди хотів почуватися головним. Не одну русалку встиг вщипнути за показне місце. Польові дівчата зневажали старого бабія й намагалися влісяко нашкодити його врожаям.

Усі польові видива зібралися посеред поля аби вітати у своєму колі новенького. Чекали цієї миті не один рік. Давно-давно безкрайню пустку ніхто не засівав. І духи бур’янів витали над плантацією, витісняючи дрібних Волошковійок.