Цикорієвий мак

— Ми тут погуляємо… — мовив чоловік майже пошепки й сам здивувався який же у нього стомлений зашкарублий голос.

Бордо вирвалася вперед, швидко підбігла до бетонного муру, перескочила через стіну, вчепившись пальцями поміж цеглин. Лише замаячіли бліді ноги. Вздовж дороги промайнув велосипедист. Здивовано озирнувся на молоду крадійку.

Похапцем сторож дістав із кишені в’язку ключів. Довго тремтів старечими судомами, може боявся аби бос не нагримав? Обоє ступили поміж гострих стебел. Роззирнулися… Маківки червоніли шаленим пігментом. Здавалося, що між цього барвистого різнотрав’я можна розчинитися. Стати невидимим. Реінкарнуватися…

Бордо бігала по полю. Відривала макові голівки разом зі стеблами, мов чинила страту, й стискала зелені коробочки в долонях… На вбрання скапував молочний сік. Все довкола розпорошилось. Сірий пил заступив сонце. Застрявав у грудях. Не продихнути. Поле нагадувало розпотрошену курку.

Чоловік дивився на дівчину із жахом: ще не бачив наркоманів у такому стані.

— Зупини її, бо знищить всі врожаї! – гримнув на старого сторожа.

А навколо розвергалася земля. Сонце почервоніло й розчинилося у хмарах. Земля плавилася, мов лід. Перетворювалася у рідку жижу. Над маковим полем піднімалася синя дівчина, махаючи волоссям, немов крислатим кущем. Крізь її прозорий череп просвічувалися два зелені листки-звивини. Так наче з мозку проростало нове життя. Чоловікові здалося, що він знає про що думає русалка… Відчуває кожен її рух. Контролює радість і біль. Здавалося, що звивини були єдиною не синьою частиною тіла. Святим німбом.

Перед дівчиною хотілося впасти на коліна, як перед божеством. Молитися й закохуватися… На стіни повсідалися прозорі постаті у зелених очіпках, травянистих запасках і полотняних кафтанах. Дивилися на людину безколірними очима. Чогось сподівалися…

А ген вдалечі рожева башта швидко піднімалася в небо. Розправляв стебло Рожевий колосок. Та так неочікувано. У передень Купайла.

Боісіда