Бордо зіскочила з постелі й кинулася у вікно. Та так швидко, чоловік не встиг перевести погляд…Останнє, що побачив – роз’явлену пащу битого віконного скла.
******************
Весна прийшла несподівано. Розсипала у просторі підсніжникові пелюстки. Повітря запахло страполоховим димом. Дороги й сади зробилися жовто-зеленими, наче голі віти верболозу. Ще й хмарини ніжилися у вербових котиках.
Земля прогрівалася повільно, грудка за грудкою вилуплювалася із чорних яєць. Польовики давно прокинулися. Шугали поміж полів, як непосидюча комашня. Люди повиходили зі своїх домівок — обробляли землю. Гучно хрипіли трактори й сівалки. Луговики крали городній інвентар у своїх родичів — городніх духів.
Всі були щасливі… Голубицин кущ лохини повільно випускав бруньки. Старий садок, поруч із недобудованим складом, викорчували ще восени. Із настанням тепла люди планували садити червоний батат. Дідух ходив щасливий, життєрадісний. Його володіння збільшувалися. На радощах пообіцяв, що віддасть новому польовикові половину своєї сили аби мати сина – спадкоємця.
Лише Небц не прокидався. З його поля прокльовувалася лобода, молочай і гірчак. Люди метушилися навколо цикорієвого лану: з чотирьох боків мурували стіни. Підвозили купи щебеню. Торували молоду травицю цементними ступенями. А поряд із муром зводили крокви для маленької хатини. Щодня побіля лану зупинявся чорний мерседес, і громада людей спостерігала за будівництвом.
— Щось замислили… — міркувала Дідухова дружина Кудельниця. — Ще ні разу не бачила аби хтось так метушився над звичайнісіньким цикорієм.
Голубиця не стрималася й однієї ночі пішла на розвідки, перелізла через високу стіну, блукала посеред бетономішалок…
— Це поле вже не належить Небцеві. Я вільно ввійшла… Воно нічиє. Людське…
Мені сподобалося! Легко читається, легко з’являється образ, виникає поступово ставлення до героя, сама мова приємна. Хотілося б ще чогось подібного прочитати.