Чоловік у чорному костюмі заклопотано витер зморшкувате чоло. Передчував, що нічний секс із наркоманкою не минеться без пригод. Важко видихнув і вперше в житті подумки подякував сам собі, що так довго не заводив коханки.
**************
Трави пожухли швидко — майже в одну ніч, так наче б отруїлися повним місяцем і неповним сонячним днем. Зерна висохли й повільно розбрелися поміж собою. Видавалося, наче хтось невидимий розкидав гіганську коробку сірників. Із лісу вітер розносив зморщені жовті листки. Наступали жнива.
Для старого Дідуха то була найтяжча, найвідповідальніша мить. Володіння мав чималенькі. Більше ста плантацій всілякої пашні, починаючи від повноводої ріки, далі понад десятком сіл, хуторцем, невеликою лісопосадкою, вздовж довгої траси і аж до скалистого родовища. Далі розпочиналася западина і лісиста місцевість. У тих краях землю обробляли мало. Тому то Дідухів товариш Вівсяник геть не переймався жнивами – всього десять полів.
Небц і Голубиця перебралися до болота. Лежали кожен на своєму ложі. І ніхто не відав виживуть чи до зими віддадуть Богові душу, як прості смертні. Ягідна русалка ніяк не могла поправитися після Свята Рожевого Колоска. А Небц обезкровився, коли гасив пожежу.
Доглядати за хворими не згодився ніхто: всі у полі. Лише мижаї та яструби несли варту. І Болотниця щодня приносила їжу: сухі колоски пшениці, червоні ягоди кизилу, лісові горіхи. Від Голубициного куща лишився подертий деркач. Жодного живого листка. А цикорієве поле стояло свіже й рясне, так наче господар здоровий-здоровісінький. Небц не раз тішився, мовляв любить його рідна земля,бо слухається, сама себе обробляє.
ЛьоНики ніде не було. Як зникла посеред грози, відтоді не поверталася. Питали Дідуха, може хоч верховода знає. Але польовий дід лише кивав головою. Самому цікаво.
ЛьоНикине поле засохло. Чорні стебла стояли самотні й потріпані.
Щоночі Небц плакав, молився і подумки кликав кохану. Не раз намагався підвестися аби піти на пошуки. І не міг. Може розчинилася у повітрі? Згинула? Ще й ягідна русалка доливала оливи у полум’я: «Пішла ЛьоНика жити до людей… Вона це вміє. Зникла просто посеред грози аби ніхто не помітив.»
Мені сподобалося! Легко читається, легко з’являється образ, виникає поступово ставлення до героя, сама мова приємна. Хотілося б ще чогось подібного прочитати.