Цикорієвий мак

Небц лежав непритомний посеред поля. Тулуб нагадував зміїну шкіру. В тілі майже не лишилося драглів. Сама лише рідка облонка. Обличчя потьмяніло. Зникли випуклі зіниці.

Із болота вискочила маленька сиза Голубиця. Обхопила слабке тіло Небесного Цикорію й стала поливати ягідним вином.

*************

День минув непомітно, як одна мить. Йому давно не вистачало двадцяти чторирьох годин у добі. Передчував, що й сорока восьми не вистачило б. І ста. Бракувало часу аби всіх тримати у кулаку. Мало спав. Ще менше розважався. За розвагу вважав можливість бувати всюди, куди вкладав власні гроші.

Коли вечеряв у власному ресторані, то не раз доводив шеф-кухаря до сказу. Щораз просив міняти рецепти, експерементувати, створювати неочікувані смакові комбінації. І сам з’їдав оті кулінарні «шедеври». Не раз запальний італієць Арріго називав боса закоренілим скнарою. Скруджем Мак Даком. Ненажерою. Атрофованим язиком. І ще, бозна, якими слівцями. Бо деякі кулінарні шедеври вдавалися направду чудернацькими. Чого вартий солодкий щавлевий торт?

Сьогодні чоловікові їсти не хотілося. Заходити на кухню й показувати Арріго свої кулінарні «замальовки» теж. Мав незвичну проблему: Бордо.

Без стукотіння в двері вдерся до кабінету адміністраторки.

— Де вона? – махнув правицею.

— У номері… З вашим товаришем із прокуратури. Розмовляють. — Саша Василівна сьорбала чай, заїдаючи розмоклим печивом.

— Які новини?

— Новин багато…— жінка дожовувала залишки ванільного тіста. — Верхан Петрович про неї питав. Співала цілий вечір.

— Як співала? Хто дозволив?