Певно якби він підійшов до ЛьоНики й дав ляпаса цей вчинок був би менш несподіваним. Для обох.
— Я згоден. Згоден лишитися на твоєму полі — думки носилися у голові, але юнак не міг мовити й слова, не хотів гаяти часу.
Так як цю дівчину, не бажав ніщо у житті… У своїй шаленості зробився синім-синім — одного барву зі своєю коханою.
— Я не хочу. Не хочу аби ти жив на моєму полі, — відрубала дівчина, — Кому потрібні такі жертви?
Небца засудомило від ЛьоНикиного голосу.
— Я думав тобі потрібні.
— Мені ніхто не потрібен, – русалка гордовито прижмурила погляд.
— Не сторонися. Не йди… Ладен заради тебе померти…
— Тоді йдемо кохатися на верхівці Рожевого Колоска.
— Здався тобі той колосок… — прошепотів хлопійко стиха.
— Не хочеш?Боїшся?
— Боюся, –мовив без соромливості. – Колосок і вбити може. А я лишень цього літа народився…
— То значить ходити у лігвище Птицеящура не страшно?
— Ти все знаєш…
— А може ти не відав, що дух Апра може вбити чужинця? Прицеящури при житті володіють неземними силами. І дуже не люблять, коли в їхнє життя втручаються… — ЛьоНика перейшла на крик.
— Ми не кохалися, навіть не цілувалися. Голубиця лише обняла мене…
— Йдемо до Колоска! – синя русалка гримнула без жодного жіночого увивання, — Віддамся лише там.
**********
Вона піднялася у повітря й злетіла. Синє волосся тріпотіло на вітрі, мов сотні вінків. Кулею облетіла своє поле. Знялася високо над хмарами й щезла.
Мені сподобалося! Легко читається, легко з’являється образ, виникає поступово ставлення до героя, сама мова приємна. Хотілося б ще чогось подібного прочитати.