Цикорієвий мак

«Як добре, що птахи читають думки, як добре, що птахам не потрібно нічого пояснювати…» Вони рідні й безвідмовні, як пальці.

— Летимо, друже, назустріч власному «я» — прокричав у небо.

Яструб краяв крилами ранкову прохолоду. Летів швидко, наче загинав небокрай. Вдалині замаячіло синьо-зелене полечко. І Небцеві зробилося гірко, наче душу випікало гарячим перцем… Не хотілося зрекатися єдиного божественного, що мав від народження — цикорію…

Вони приземлилися на зеленому тряв’яному клаптику, поруч із ЛьоНикиним маєтком. Обабіч поля у рівчаку сиділи троє польових русалок: розглядали людський одяг.

Небц вперше в житті стиха вилаявся. Бо так дратували зайві вуха. ЛьоНика схилилася на своєму полі й збирала росу із кожної стеблини. Її волосся волочилося по землі.

Яструб пурхнув за вітром – тільки й бачили. А Небцеві зробилося ніяково, бо залишився наодинці зі своїм острахом. Проте зволікати не міг. Не мав часу.

«Синє поле, дозволь зайти…» — звернувся стиха, і трави повільно заколивалися. Небц ступив на сухий землистий поріг. Зробив декілька непевних кроків. Господиня наче й не чула, що наближається гість. Продовжувала збирати росу. Юнак наближався до своєї коханої. Всім нутром відчував: дівчина вичікує, що ж він робитиме? Певно ж не забула, як приходив минулого разу. Як цілувалися?

Це була гра у секунди… Хижа й людська. Й не знати було, хто тут правив за духа, а хто за людину.

В цю мить молодика переповнювала одухотворена сміливість. Рвучко й рішуче він підійшов до русалки ззаду. Долонями відгорнув синє квітчасте волосся, нахилився поруч із дівчам й поцілував у шию… Та так трепетно, що самому стало зле від власної ніжності…

Більш за все в житті йому подобалося бути незмінним. Передбачуваним, як земля. Він вдруге втрачав здоровий глузд. І ця солодка послідовність збуджувала ще більше. Як приємна традиція. Вдруге шаленів від своєї сміливості. Від того, що ладен на будь-які жертви заради кохання.