— Ти його кохала?
— Таке скажеш, — обурилася русалка, — він був моїм приятелем… Єдним, кому довіряла… Навіть тобі довіряю менше. Проте ти не друг. Тебе я люблю… А коханим довіряти не слід. Прикмета погана.
Небц опустив очі. Не знав, що й сказати… Голубиця стояла перед ним синьо-сіра, з ледь помітними цятками бузкового барву. Лише на обличчі, руках й ногах де-не-де пробивалася людська смаглявість. Волосся нагадувало клапті матового поліетилену, довге аж волочилося по землі. І очі сині-сині… Просто як у ЛьоНики.
Із нори віяло ароматом конвалій й сухого листу… Стіни світилися дрібними крапками. Із глибин нори проривалося яскраве сизе світло, таке насичене, що аж різало очі.
— Що то?
— Колись Птицеящір , його Апром звали, чудне ймення правда ж?
— Правда, — кивнув мовчазний Небц.
— Придбав якось Апр у морських нереїв брилу шліфованого сліпучого кварцу… Щоб не почуватися самотнім у своїй норі.
Небц протер очі. Дуже сліпило. Наче потрапив у рай.
— Ходімо, покажу тобі свою другу домівку…
Вони спустилися у сіре підземелля. Там не було вологості. Лише сухий насичений аромат квітів. Дрібні крапочки на стінах рухалися туди-сюди. Були вони дуже верткі й непосидючі.
— Це світляки, – пояснила Голубиця. — Чуєш аромат? То все я садила.
Світло дедалі посилювалося… Вони спускалися глибоко під землю. Щільний туман заполонив все навколо. Де-не-де просто посеред повітря з’являлися зелені паростки. Квітів ставало щораз більше. Вони росли просто із сизої імли. І вся нора зробилася сірою, як небо в дощ.
Мені сподобалося! Легко читається, легко з’являється образ, виникає поступово ставлення до героя, сама мова приємна. Хотілося б ще чогось подібного прочитати.