— Краще почуваєшся? — здивувався юнак.
— Не так щоб дуже… Але на берег випірнути можу.
Обоє виборсалися із трясовини, обсохли при молодому місяцеві. Ніч стояла темно-синя. Така, як подобалося Небцеві. Подібна до його улюбленої володарки льону. Поруч із берегом лежала гіганська брила. З літами обросла мохом. Перекособочилася. Голубиця однією рукою пересунула камінь в іншу сторону.
Парубок не встиг здивуватися. Він відав, що деякі природні духи володіють нелюдською міццю, але щоб хвора Голубиця…
— Не дивуйся, той камінь не справжній… Моє рукоділля. Змайструвала з кори та ягід. Прикриваю каменем одну місцину.
— Яку таку місцину здивувався Небесний Цикорій?
— Маю власний погріб…
Перед їхніми очима відкрилася широка нора, схожа на ведмежу, одначе втричі ширша.
— То ти сама вирила? – Небц не міг прийти до тями.
— Звісно не сама. Я ж не кріт. Колись тут жив один птицеящур… Ми з ним товаришували.
— Птицеящури? Хіба вони існують?
— Не знаю… Але цей був справжній-справжнісінький. Величезний дракон із різнобарвними крилами сови й павичевим хвостом. На голові пишний чуб, а замість серця діамантовий годинник. Про нього знала лише Болотниця та її чоловік Вужак. Жоден лісовик, а чи польовик не відав, що поруч із ними живе магічний птах, який вміє перетворювати камінь на чисте золото. Інакше продали б людям.
— А де ж він зараз цей птицеящур?
— Не дожив… Вбили змії. Я залишила собі його нору. Приходжу сюди як на могилу…
Мені сподобалося! Легко читається, легко з’являється образ, виникає поступово ставлення до героя, сама мова приємна. Хотілося б ще чогось подібного прочитати.