— Верхан Петрович у нас? — віддалік помітив дорогу автівку, — Добре, коли в гості приїздить перша людина міста.
Додому їхати не хотілося, повертатися до бару теж. Хоч стій посеред садиби. Легкий хміль затуманював, але стан не був важким, радше приємним. Щось би з’їв… Може якогось фрукта?Цитрусових не хотілося, рамбутанами й карамболями вже давно наситився, бо дружина купляла ледь не щодня. Захотілося зеленого горошку…
— Чиє то угіддя? — запитав сам себе, — Досі не знаю своїх сусідів… Очевидно, що фермерське, бо клапоть великий. Зірву пару стручків… Хіба то багато?
У нього теж була ділянка землі за містом. Лишилася у спадок від батьків. Проте чоловік не садив там городину. Та й для чого? Засіяв поле опіумним маком, аби не закупляти сировину у закордонних компаній. Все на благо власної фармацевтичної фабрики.
Чоловік минув охайний газон, поторувався по розрихленій землі, переліз через паркан… Перейшов битий шлях на село й ступив ногами у росяну зелень. Чіпкі вусики плелися між собою. Видавалося, що хтось розплутав тисячі клубків муліне. А між ними гострі кігтики-стручки. І все в вечірній росі. Чоловік взявся лущити зелені пелюстки й виймати горошини. В цю мить почувався таким малолітнім… Згадалося сільське дитинство. Батьківське подвір’я. Кидав горошини до рота й уявляв себе Котигорошком, що бере сили від землі. Місяць дивився на нього всевидячим оком, і темрява покривала суцільною рясою.
По той бік вулиці замаячіли три дівочі постаті. Одна — білявка. Інших — не розпізнав, бо світло лягало нерівномірно. Одягнені відверто. Про щось гамірно перемовлялися, проте мужчина ніяк не міг розчути їхньої мови. Може алкоголь розслабив вуха…
— Дівчатка, вас підвезти? — гукнув голосно й помахав рукою.
Мені сподобалося! Легко читається, легко з’являється образ, виникає поступово ставлення до героя, сама мова приємна. Хотілося б ще чогось подібного прочитати.