Спогад про давнє

Кася поспішала додому. Мокрий асфальт відбивав чіткі відзвуки каблуків, і з кожним кроком стукотіло в голові: „Як це сталось? Чому?!” Хотілося щільніше загорнутися в плащ, закритися від усіх і від усього. Не помічаючи нікого, втекти назавжди. Куди? Понурий сквер ще більше навіював смутку. „Поплакати чи що? А навіщо? Заради чого? Заради кого, нарешті?” Така думка трохи змінила її настрій, так, заради кого вона – симпатична, молода і сильна жінка, має плакати! Але чому, чому це сталось? Хоча…так мабуть краще, все і відразу. Сама ж хотіла… Дурепа!!! Господи!

Все ніяк не могла попасти ключем у двері. Роман, почувши видно шарудіння, відчинив назустріч.

— Привіт, кохана!

Синочок підбіг, обнявши:

— Матусю, де ти була?

Буденні клопоти. Втомилась. А ще кілька тижнів тому була такою щасливою…закохалась.

Жінка сиділа, заплющивши очі. Малий щось щебетав, чоловік знімав мокрі туфлі.

— Як добре, що ви у мене є, дорогі мої чоловіки! Я така щаслива, — зітхнула.

— Касю! — Роман нахилився до губ.

— Ні… — було прикро перед ним, як хотіла б, щоб все повернулось знову, як було колись, —  не цілуй, я не гідна тебе…

Треба було відійти від усього, що раптом навалилось на її душу. Пережити все, переглянути, зрозуміти і пробачити собі. Врешті…як то було чудово! Як вона хотіла його. Особливо тому, що був чужий, що треба було долати якісь перешкоди. Свій же, ось він — сидить поруч… Андрія вона знала давно. Він був другом Романа ще з дитинства, і навіть коли поодружувалися, то ця дружба переросла у таку собі „дружбу сім’ями”. Як чоловік, Андрій Касю не приваблював ніколи. Та ми не підкоряємося власному розуму, й інколи доля випадку може змінити все з одного дотику, одного слова. Кася не розуміла чому, але піддалася його цілункам божевільним…Цікавість? Все було, як хотіла: короткі блискавичні зустрічі. Зустрічі без слів. Як вони обпікали, ті крадені поцілунки і обійми! Як же він умів розпалити її, закрутити світ перед очима! Касі було цікаво з ним у ліжку. Він був не менш гарячий, ніж вона сама, не менш любив ризик і гострі відчуття… Їй було добре з ним? Принаймні, ті кілька місяців жила лише ним. Захопилась, як новою сукнею, новим кольором чи стилем, чи ще чимось таким схожим. Швидконабридаючим і несерйозним.

Роман усе знав. Повертаючись з чергових „походеньок”, клала голову йому на коліна. І він слухав, застерігаючи: „Ой, Касю, не обпечись! Ми ж усі однакові, дурненька моя! Тебе ж ніхто не зрозуміє, малятко, ти ж така вразлива…” Не хотіла навіть чути нічого.

Але все мало колись закінчитись.В той вечір Касю з Романом запросили в гості…до них. Вона мала іти до нього в гості. Їх зв’язок з Андрієм був очевидним, та вони й не дуже ховались. Коньяк, мабуть, вплинув на рівень гормонів, що певно аж надміру перевищував норму. Хотіла… Боялася підвести очі. Коли ж зустрілась з ним поглядом, показав кивком на двері. Кася слухняно вийшла. За мить – його поцілунків повні вуста. Все попливло перед очима. Він цілував її груди, налиті соски кусав до болю. Підіймав на руки, притискаючи до себе. Був не в собі від збудження, та й Кася, мов на хвилі. Все гойдалось, паморочилась голова… Почав стягувати спідницю, одночасно роздягаючись, випускаючи своє хотіння на волю. Кася на якусь мить протверезіла і відштовхнула його… чи може міцніше обійняла? А він, не тямлячи себе, заходив десь у ту отруюючу прірву… Вони забули про час…

Kiss / 20100320.7D.05017 / SML

Світло різонуло очі. В кімнату зайшла його дружина. Ляпаси, крики, лайки…і такий чужий погляд Романа.

Кася згадувала, а на очі набігли сльози. Ні, вона ні про що не шкодує! Просто… Найприкріше, що Роман пробачив їй усе, бо кохає, а той… Гидота!

Касін „кавалер-коханець” виправдовуючись і плазуючи перед дружиною сказав, що Кася його… згвалтувала!!! Ха-ха-ха! Дурень! Мерзотник! Невже оце і є чоловіча гідність? Оце й уся сміливість?! Та, якої не вистачає більше, як на хвилину після оргазму?

Тепер це не має ніякого значення… Кася обійняла Романа, поцілувала в теплі, по-дитячому ніжні губи, а він крізь сон прошепотів десь в подушку: „Я кохаю тебе, Касюню…”

—  І я… — прошепотіла вже крізь дрімоту, забуваючи про все те, давнє… Назавжди

Анжела Левченко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Отримувати нові коментарі по пошті. Ви можете підписатися без коментування.