Лежачи на своєму ліжку і дивлячись у вікно лікарняної палати, Савелій не переймався кількістю днів, які у нього залишилося. «Якщо доля змилосердиться й додасть місяць-два, то буде добре. Хоча, насправді, вони нічого не змінять, не повернуть. Краще б усе закінчилося сьогодні, вже і щоб я…» — вкотре подумав, але збагнув одразу, що його думки не є тими, які зменшуватимуть силу страждань чи поліпшать настрій. Бог не чує й навряд почує, бо з того дня, коли востаннє звертався до Нього в молитві, минуло двадцять три роки. Та й тоді він лише знав про Нього, а не як Віталій, якого колись обманув, образив — знав Його, як Спасителя, Божого Сина, Який помер за щасливе майбутнє всіх людей на землі. І це була правда, якій колишній друг, однокласник віддавав головне місце не тільки в своєму житті, а також у житті своїх рідних. Бо дуже хотів бачити кожного на небі, разом із Богом, куди, як вірив, переселиться його душа. Про це неодноразово говорив Савелію, та він тільки усміхався, щоразу нагадував, що не збирається «туди».
Проте…
Не відразу вдалося розгледіти в рисах обличчя чоловіка, якого привели до палати працівники відділення разом із його дітьми … Віталія. Хвороба до невпізнанності змінила друга, голос, тіло, але не вічі. Вони та погляд залишилися такими, якими були раніше: добрими, світлими, щирими. Савелій не сумнівався, то був саме Віталій. І від цієї думки його душі стало тіснувато в грудях, — чи то від ляку, чи то від радості, що опинився з ним в одній палаті?
Вони дивилися один на одного. Й тільки тоді, коли їх залишили удвох, першим заговорив друг. Віталій не скаржився на власну долю, на Бога, не ображався ні на кого. Його мова, слова, залишалися теплими, сповненими сонячних барв. Савелій спершу подумав, що у Віталія виникли проблеми з головою. Поки той говорив, сам мовчав, боячись почути з його вуст власне ім’я. А коли не чув, радів, що друг не впізнав його.
Будучи оптимістом з дитинства, Віталій і тепер готовий був обминути лікарняні митарства, злинути птахом у повітря, щоб ніколи не повернутися сюди. Кусаючи до крові свої губи, стримувався, щоб не видати болю, не прохав допомогти йому уколом, який призначався в таких випадках.
— Чи ж ми будемо приймати від Бога добре, а поганого не прийматимемо? — повторив слова старця Йова, який свого часу за життя, також зазнав чимало страждань і не послухався власної дружину проклясти Всевишнього[1]. — Не відомі людям шляхи та задуми Господні. А в Нього все визначено та розписано наперед.
Не хотів Савелій погоджуватися з ним, бо в самого були власні судження, погляди на життя. Та й не хотілося видавати себе. Натомість дуже хотілося попрохати лікаря, щоб його або Віталія перевели до іншої палати чи бодай дозволили переночувати останню ніч в коридорі.
«Вам не має сенсу повертатися до нас, а серед рідних стін, людей легше буде. Хтозна…» — згадав слова лікаря.
Можливо!
Тільки проживши у лікарні два місяці, Савелій усвідомив, що оте «можливо» ніколи не справдиться; на таких, як він, Господь вже ніколи не звертатиме Своєї уваги, Свого погляду, заплющуватиме вічі, не озиратиметься; не матиме наміру знати нічого.
Віталій не припиняв говорити. Від його тиради Савелію хотілося гримнути на нього так, аби до ранку не чути жодного слова. Проте здійснити задум, постійно хтось стримував. І він знав: Ним був Бог. Бог, Який насправді зцілює від усіх недуг, смуток у серці змінює на радість, лукавий язик перетворює на лагідний. А ще… пробачає, захищає, веде, допомагає, любить, є Небесним Батьком і… і… Він відчував Його невидиму присутність.
— Господи, — заплющив очі, прошепотів, — невже я ще є тим, кому Ти віриш. Ти ж знаєш: я ніколи не вірив у Тебе по-справжньому. Ти бачиш і знаєш усе. Знаєш і про гроші, яких досі не віддав Віталію. Сьогодні Ти привів його сюди, поселив у палату разом зі мною. Так, Боже, це зробив не навмисне, а, щоб… — Савелій замовк, бо не знав: чому так сталося?
— Двадцять три роки тому, — повів після короткої паузи Віталій, — я позичив гроші своєму другу, який мріяв побудувати для себе будинок і, одружившись, оселитися в ньому разом зі своєю дружиною. Й хоча моя кохана була проти, бо жили ми небагато і мали двоє діток, я все-таки дав кошти, уклавши з ним словесний договір, за умовами якого, звівши будинок, друг повертатиме гроші частинами протягом десяти років. Нашим головним свідком був Небесний Суддя. Савелій обіцяв запросити нас на входини. Проте… Минув рік, а за ним другий, третій, п’ятий… лише на сьомий рік, випадково зустрівшись із ним і нагадавши йому про позичені гроші, замість виправдання почув лайливі, образливі слова. Я не очікував, що він негарно віднесеться до мене. Моя дружина, коли розповів їй про нашу зустріч, тільки стенула плечима й важко зітхнула.
[1] Біблія. Книга Йова. 2 розділ 9 та 10 вірші.
