Любити не перестаючи

***

Майя старалася не дивитись осторонь, коли поспішала до суду. Лише на мить зупинилася біля гілки каштана, падолист якого давно минув; не відразу зрозуміла, що саме привернуло її увагу до гілки дерева? Стенув плечима хотіла вже йти, та раптово погляд очей зупинився на бруньці, що, мабуть, недавно, попри осінь, з’явилася на черешку з-під опалого листя. «Це — добрий знак. Гліб повернеться!»

Та думки вмить розвіялися, коли побачила його в супроводі своєї Зінаїди. Жінка мала вигляд справжньої леді. Вона наче впурхнула в залу суду, тримаючи під руку Гліба. Покосившись гордими поглядами на Майю, щось прошепотіли одне одному, після чого захихотіли.

Суд розпочався вчасно. Першими попросили виступити Гліба. Розмахуючи руками, впевнено і з гіркотою він говорив про безпорадність і нехазяйновитість Майї; про залицяльників, які начебто щодня телефонували, приходили до неї. Цинічно брехав…

— Чи правда все це? — запитав чоловік-суддя. — Чим заперечити сказане?

— Якби я могла повернутися назад, аби змінити своє майбутнє, то нічого б не змінювала. Чому? — Майя зупинилася, щоб озирнутися і подивитися на Гліба. — Тому, що все, що сказав іще мій чоловік, — брехня. І він чудово знає про це.

У залі загули, навіть Зінаїда Антонівна щось вигукнула, але метушня за хвилину стихла.

— Я ніколи не залишалася другою скрипкою в нашому сімейному дуеті. Своєю пошаною до почуттів Гліба, визнанням своїх помилок, була рівнею йому. Я частіше поступалася, ніж наполягала на своєму, швидше віддавала, ніж приймала; переймалася його проблемами, а не говорила про свої. Я любила його терпляче і віддано, але водночас не втрачала індивідуальності. Ми були гарним подружжям. Ви запитаєте: «Чи є свідки?» — «Є, — відповім вам. Це — небо. Мені не соромно ані перед ним, ані перед тими, хто живе на ньому. Виправдовуватися мені немає потреби. Але в мене є ще кілька слів, які б я хотіла сказати кожному, всьому світу. Ми давно жили б у світі без розлучень, зрад, і брехні, якби рушійною силою кожної людини була любов.

Вона присіла на стілець, але згодом вирішила залишити зал суду. Сльози образи нещадним дощем затуманили її очі, щойно вийшла у коридор.

«Швидше звідси, швидше…» — стукотіло серце.

Міський сквер зустрів її могильною тишею, що заповнювала простір між небом і землею. Чомусь стало страшно, захотілося кричати. Майя намагалася розшукати музиканта-скрипаля, та його ніде не було. Уголові запаморочилось, перед очима почали розпливатися кола. Ніби вві сні, то випливаючи, то кудись зникаючи, звідкілясь виринув образ Гліба. Його руки стримали її від падіння, підхопили і понесли.

«Ні, відпусти... Я не люблю тебе. Не люблю. Чуєш?»

Майя пручалася, рвалася, не маючи наміру поступатися, але руки Гліба продовжували тримати її. Вона бачила, як він обережно посадив її в машину, але від безсилля нічого не могла сказати. Тільки коли авто зупинилосяі ті ж його руки знову підхопили її,зрозуміла: Гліб не мав жодних ворожих намірів. Він дивився на неї по-іншому. Погляд його очей: великих, голубих, не ранив, а випромінював любов; губи щось шепотіли однак слова губилися в повітріОтак у лежала в своєму ліжку, у своїй квартирі.

Гліб не відходив ані на крок. Сидів поруч, читав книги, готував і приносив чаї, від яких їй ставало легше; біль у голові та скронях зникав і вона засинала. А коли прокидалася, знову бачила його – щасливого, усміхненого…

Декілька разів приходили лікарі, слухали її серце, міряли тиск, оглядали. Окрім багатьох слів, які чула з-за дверей спальні, були: «Вже краще», «Тільки спокій». Що сталося, не пригадувала … Але почувалася значно ліпше.

— Що зі мною? — наважилася поцікавитися Майя одно вечора у Гліба.

Відклавши Біблію, він подивився на неї і мало не заплакав.

— Я ледь не втратив тебе. Коли б не прибіг вчасно, то… — він сів поруч, пригорнув дружину до себе. — Ти у мене єдина, моя кохана назавжди…

— А Зіна? Ти ж повернешся до неї? — Майя для впевненості подивилася в його очі, боячись побачити в них обман. Але Гліб не мав наміру лукавити.

— Я розкаююся в тому, що вчинив. Це моя найбільша помилка, якої ти можеш не пробачити. Я не повернуся ані до неї, ані на роботу.

У кімнаті запала мовчанка. Врешті Гліб заговорив знову.

— Із цим я покінчив. Обіцяю: назавжди.

inbed

Небо повищало й світ ніби став іншим. Майї захотілося жити, сміливо йти назустріч майбутньому.

Загроза мікроінсульту, яку констатували лікарі, минула. Уже за місяць, гуляючи містом, ступаючи білим снігом, що вкрив тротуари, вони знову поспішали до храму на ранкове богослужіння. Поспішали, щоби прохати у Бога прощення за власні гріховні помилки, дякувати Йому за Його мудрість у збережені їхньої любові – любові, яка ніколи не минає.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Отримувати нові коментарі по пошті. Ви можете підписатися без коментування.