Наприкінці липня у місті планували провести ярмарок-виставку меду. Ще на початку літа Марія записала у своєму нотатнику-щоденнику: “Обов’язково відвідати!”. Тим паче, цьогоріч сім’я не планувала відпочинку на морі чи за кордоном: у липні-серпні вони з маленьким синочком будуть у місті та думатимуть-гадатимуть, як цікаво провести час.
Марія виросла у сім’ї пасічників. Її дідусь, а згодом і батько були затятими бджолярами. Мали чималу пасіку, розводили бджіл. По мед приходили не лише односельці, а й приїжджали люди з усієї округи.
Маленькою Марія часто допомагала дідусеві на пасіці. В нього було багато вуликів. Виготовлені з дерева й соломи, вони нагадували маленькій дівчинці казкові будиночки. Дідусь Панас завжди із захопленням розповідав про бджіл, про їхню невтомну працю, а також про корисні й цілющі властивості меду. Марійка найбільше любила липовий мед. Вона знала, що щойно викачаний з незапечатаних стільників мед гострий на смак, а мед із запечатаних стільників, який дозрів у вулику, – запашний, прозорий зі світло-жовтим відтінком. Білий хліб із липовим медом був для дівчинки найсмачнішими ласощами.
Дідусь частував усіх охочих ще й іншими продуктами бджільництва. Прополісом лікував від ангіни та застуди; квітковий пилок радив вживати, щоб зміцнити імунітет, а також за різноманітних хвороб шлунково-кишкового тракту; забрус уважав незамінним у лікуванні від захворювань ясен; а маточне молочко рекомендував споживати тим, хто страждав від неврастенії, депресивних станів та гіпотонії. І навіть бджолину отруту дідусь називав цілющою. Часто повторював: “Бджоли жалять у ті місця, які є нездоровими”.
Дідусь Панас був справжнім цілителем. У родині практично ніхто не хворів… А дідусь прожив аж 98 років! Його справу перейняв Марійчин батько. Проте за десять років він поїхав на заробітки в Америку та й залишився там жити. Згодом до нього виїхала й дружина, Марійчина мама…
Після еміграції батьків Марія продала будинок у селі й пасіку, адже жила й працювала в місті. Згодом зустріла свою долю – чоловіка Андрія. Чотири роки тому в них народився синочок Денис. Згодом Марія жалкувала, що так необдумано продала батьківську садибу. От було б чудово весняної та літньої пори навідуватись до села, де повітря настояне на ароматах квітів, а трави вмиті росами, де казкові світанки та чарівні надвечір’я, пасіка й невтомні бджоли… Навіть найрозкішніша квартира в центрі міста не може змагатися з такою красою… Та й Денискові було б цікаво в селі…
***
Андрій саме поїхав у відрядження, тож Марія з Дениском пішли на виставку самі. Неспішно прогулюючись між рядами, жінка розповідала синочкові про своє дитинство, дідусеву пасіку і про те, як бджоли збирають мед.
– Опустившись на квітку, бджілка збирає пилок. Потім лапками зчищає його, формує з нього в роті маленьку грудочку і кладе цю грудочку в спеціальний кошичок на задніх лапках, – пояснювала Денискові.
Раптом Марія помітила, що до розповіді прислухається й продавець меду, біля прилавка якого вони зупинилися, – чоловік похилого віку в солом’яному капелюсі та вишиванці. Жінка всміхнулась пасічникові. Одразу зрозуміла, що продавець – бджоляр. Про це свідчили добрі очі, міцна статура, засмаглі руки та обличчя…
Денис почав смикати маму за руку, просячи розповідати далі.
– А купімо спершу меду, – запропонувала синові.
Продавець відкрив декілька баночок з медом, простягнув хлопчикові дерев’яну ложку і запропонував:
– Куштуй і вибирай, який мед тобі найбільше до смаку.
Малий відразу забув про мамину розповідь, взяв ложку і залюбки почав дегустувати ласощі. А Марія розговорилася з пасічником. Виявляється, він приїхав на ярмарок аж із Закарпаття, усе своє свідоме життя доглядає бджіл і про мед знає більше, ніж про щось інше.
– А звідки ви так багато знаєте про бджілок-трудівниць? – запитав жінку.
І Марія почала розповідати панові Василеві про свого дідуся Панаса та його пасіку.
За декілька хвилин Дениско, облизуючи дерев’яну ложку, голосно сказав:
– Мамусю, купуватимемо цей мед!
– Чудовий вибір! – похвалив пан Василь. – Липовий мед чи не найкорисніший.
– Це ж треба, – всміхнулася Марія. – Липовий мед також мій улюблений!
– Смак до життя передається генетично, – пожартував пасічник.
До прилавка пана Василя постійно підходили покупці. Малий Дениско попросив дозволу допомагати пасічникові. Метушився біля нього, подавав бочечки й баночки з медом, залюбки відповідав на запитання покупців і веселив їх своїми безпосередніми дитячими відповідями.
Марія з Дениском повернулись додому пізно ввечері. Малий усе не хотів прощатися з паном Василем, який тішив його цікавими й кумедними оповідями про бджільництво, усілякими повір’ями, легендами та приказками, частував медовими смаколиками.
Уже засинаючи, Дениско сонно промовив:
– У дідуся Василя так гарно пахнуть руки…
– Вощиною… – замріяно сказала Марія, поправила ковдру і поринула думками у своє дитинство. Пригадала, як пахнули руки дідуся Панаса…
– А що таке вощина? – запитав Денис.
– А от про це завтра запитаєш дідуся Василя…
***
Усі наступні три дні Марія з сином допомагали панові Василю. Розчулений дитячою безпосередністю і щирою зацікавленістю Дениска бджільництвом, пасічник запросив своїх нових друзів на гостину в Закарпаття. І коли Марія з малим проводжали його на вокзал, повторив запрошення:
– Чекатиму вас у наступні вихідні. Маріє, приїжджайте, разом із чоловіком. І ти, маленький друже, приїжджай!
– Обов’язково приїдемо! – запевнив хлопчик. А коли потяг рушив, Дениско розплакався…
***
Пасіка пана Василя була неймовірно схожою пасіку дідуся Панаса: такі самі дерев’яні вулики із солом’яними дашками, такі самі пахощі – квітів, трав, повітря, прогрітого сонцем.
Малий Дениско ні на крок не відходив від пасічника, а Марія тішилася, що вони потоваришували з бджолярем. Пан Василь подарував їй не лише мандрівку у світле та солодке минуле, а й чудове сьогодення. Жінка намащувала окрайці білого хліба липовим медом і пригощала чоловіка й сина. Вона була неймовірно щаслива! І переконана, що цієї миті високо-високо, з-за поодиноких хмар на блакитному небі, їм усім усміхається дідусь Панас, у якого руки завжди пахли вощиною – видобутим із воскової основи стільника неочищеним воском…
