Коли життя належить Богу

1.

Того вечора Миколці знову судилося залишитися вдома самотнім. Сидячи у своїй кімнаті й дивлячись у темряву за вікном, хлопчик розумів: батько не мав наміру поспішати додому. Друзі з якими любив зустрічатися після роботи, були для нього ріднішими за сина, який уже декілька разів виходив із будинку, аби почути знайомі кроки, побігти назустріч, обійняти за шию та прошепотіти на вухо: Я люблю тебе!

Батько, можливо, вже забув, як вони востаннє разом поверталися додому з прогулянок, вечеряли, читали Біблію, молилися й тільки потім лягали спати на єдине ліжко, притулившись один до одного. Два місяці злетіло з тієї ночі. Проте не забувся пізній вечір у який вперше прийшов додому п’яний і вперше накричав на Миколку.

— Чому? Навіщо? За що? — запитував його вголос і підсвідомо, але до жодної відповіді батько не спромігся вдатися.

Якщо спочатку просив у сина прощення за свою поведінку, то потім уникав його. Якось, схопивши за руку, вдарив долонею по обличчю так, що червоний слід нагадував про себе тиждень. Миколка не хотів розповідати правду сусідам. Тож залишалося йому слухати від них тільки жалісливі співчуття.

В свої дев’ять років хлопчина справлявся з різною роботою. Щоправда, як у квітні за чотири дні перед Великоднем померла мама, то роботи того року на городі трішки поменшало. Зате кури, коза, кролі не перестали прохати їсти. Доводилося з початком літа ходити за бур’янами скрізь, де вони росли. Картоплю, буряки, кукурудзу, квасолю, які садили ще разом із батьком, доводилося обробляти самому. Сам і варив обом їжу, а вільні хвилини відпочинку проводив у розмові з Богом. Йому подобалося молитися Богу, бо в молитві відчував силу, підтримку Нього. Інколи здавалося, що сам Божий Син стоїть поруч нього і тримає за руку, вислуховує кожне мовлене речення, слово.

Згадуючи неньку, Миколка вірив: вона знаходячись на небесах є щасливою. «Вона й була щасливою, однак зараз — стала щасливішою в багато-багато разів… бо любила Бога, давно хотіла обійняти Його пробиті цвяхами ноги та руки. Тепер її мрія здійснилася». Сльози радості за неї текли обличчям, але він не витирав їх. Дуже хотілося малому, щоб щастя ніколи не залишало ні його, ні батька. Проте…

Надворі було тепло. Не дивлячись на темряву, Миколка вирішив не заходити до будинку, а дочекатися батька на подвір’ї. Не встиг він сісти на лаву, як з вулиці почув його знайомий голос. То був він і знову — п’яний. Батько співав пісню, слова якої було важко розібрати. Підійшовши до хвіртки, зупинився, щось пробурмотів і…

Довелося хлопчині йти, хоча, насправді, не хотілося. Батько лежав біля хвіртки, простягнувши руки.

— З’явився. Я тут лежу, а ти відпочиваєш? Та-ак?

— Ні, татко, я чекав тебе біля хати, — мало не плачучи говорив хлопчина.

— Не бреши. Кажи: де ти був, що робив?

Піднявшись за допомогою сина, схопив його за волосся. Він не звертав увагу на його прохання відпустити. З кожним словом дитини гнів ставав ядучішим.

Хлопчик не помітив, як сам упав на землю, вдарившись головою об паркан. Тільки пам’ятав, як білі цятки, немовби іскри від вогню замиготіли перед очима й осяяли ніч своїм світлом.

— Тату, пусти мене до хати, — задихаючись від сліз, що лилися з очей, стукаючи у закрите шторами вікно, прохав біля хати.

Але він мовчав. Врешті не стерпівши, кинувся до дверей, прочинив їх і не виходячи надвір, наказав забиратися куди дивляться вічі.

За хвилину, коли повернувшись до хати, Миколка почув, як у кімнаті щось упало. То був — батько.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Отримувати нові коментарі по пошті. Ви можете підписатися без коментування.