У свої дев’ять років Ярко звик до того, що його називали Апостолом. Він не дуже полюбляв своє нове прізвище. Адже мало кого сьогодні з його друзів називали так. Хлопчина знав: апостолами були учні Ісуса – Його послідовники. А хто він, за живого батька сирота, якого у свята та на вихідні можна бачити біля храму? Для постійних прихожан сільського храму Ярик став наче рідним. Навіть священик дозволяв йому прибирати церковне подвір’я в дні, коли в храмі не відбувалися служби. Тож у хлопчини ніколи не міліла торбина різної смакоти, а кишені інколи були наполовину наповнені грішми.
Ярик не тямив себе від радості, коли його запрошували до себе чужі, зовсім незнайомі йому люди. Він радів усім, хто ставився до нього по-батьківськи, готовий був називати своїм сином, або просто – дитиною. В свою чергу, йому хотілося назвати їх батьками, залишитися в них, щоб ніколи не повертатися додому, до рідного батька, слухати його нудні докори, засинати пізно, щоб з першими промінцями сонця, знову починати щоденну роботу: жебрачити біля храму чи допомагати людям поратись по господарству, аби ввечері принести якусь копійчину. Та якби то ті гроші залишалися в нього. Відразу, як переступав поріг хвіртки, батько невдоволено зустрічав сина, вивертав кишені. А коли знаходив прихований гріш, кричав так, що чути було на все село. Довго тоді лежачи десь у кущах або під деревом, Ярко гірко плакав.
Одного дня під час застілля зі своїми друзями батько, показавши йому на двері, наказав забиратися геть.
— Нагуляла тебе мати, а я дурень прийняв її з тобою, – додав сп’янілим голосом.
Ярко вірив: то – неправда. Він – його рідна дитина. Та не став перечити. Проковтнувши образу, не озираючись, пішов. Ніч провів під вербами, біля річки, знову плакав, згадував неньку, яка любила, захищала, сама зазнаючи знущань. «Тепер того, що було, не буде, – думав про себе. – Неньку не повернеш, а батька навряд чи зміниш». Ледь на небі почало світати, з’ївши змочений у воді сухий окраєць хліба, вирішив податися у місто.
За три з половиною години, милуючись краєвидами, не помітив, як подолав одинадцять кілометрів. У маленькій провінції, куди прийшов, все було не так, як у селі. Тут навіть час, біг в іншому ритмі: всі кудись поспішали, чимось були зайняті. Хлопчина спочатку розгубився – хотів повернутися та згодом передумав. Його вабила реклама, кольорова ілюмінація, вітрини магазинів, запахи смачних страв біля кав’ярень. Місто жило незвичним життям.
Ярко помітив, що тут люди також були різними: одні довіряли йому, інші проганяли, хтось міг подякувати, а хтось – дати стусана. На щастя, того дня йому зустрівся дідусь Іван. Старий чоловік не тільки подякував малому за допомогу, також погодився прихистити у себе. Він і помив, і нагодував його, а ввечері запропонував сходити разом на богослужіння у храм.
А храм знаходився неподалік – усього кілька метрів за рогом багатоповерхівок сусідньої вулиці – великий і надзвичайно красивий. Коли почалося саме богослужіння, вся його будівля сповнилася хвалою Богу. Здавалося, кожна її цеглина співала разом із людьми. Ярко з подиву аж розкрив рота. «Невже таке може бути?» – подумав про себе. Він пригадав, храм у своєму селі, як його маленький хор, виспівував різні молитви, акафісти і кондаки на кліросі, прислухався до кожного слова, мовленого священиком за вівтарем або на амвоні; вдихав запах ладану, що здіймався білою хмаринкою вгору. А ще дивився на різнобарв’я сонячних променів, які проникали всередину крізь вітражі вікон. Тут усе було набагато краще. Навіть святі з ікон іконостасу усміхались якось святковіше, вогники свічок горіли яскравіше. Спочатку хлопчина подумав, що це йому все здавалося та коли почав прислухатися й придивлятися до всього, зрозумів: то є насправді так.
Хлопчина не міг дочекатися часу, коли знову прийде сюди. Ярославові дуже кортіло стати однією з цеглинок великої Церкви і разом з усіма віруючими прославляти Бога.
— Ми неодмінно ходитимемо з тобою на зібрання. А ти з часом станеш послідовником самого Ісуса, – сказав дідусь, погладивши Ярка перед сном.
— Як апостоли? – уточнив хлопчина.
— Як один із них, – підтвердив дідусь Іван.
Маленьке подвір’я, як і хатина дідуся, були наче одного віку з ним. Та це не налякало хлопчину. Прокинувшись вранці наступного дня, він без страху взявся до роботи. Потрібно було зробити дуже багато: відремонтувати паркан, пофарбувати вікна будинку, поновити стіни, дах. Дивлячись на непочатий край роботи, Ярко не занепав духом, бо любив працювати, горів у роботі, а робота – у його руках. Цілих дві години вистачило хлопчині, аби спочатку зібрати на одну купу непотріб, який залежався навколо оселі, потім – перейшов до паркану. Довелося з ним добряче помучитись. Але за половину дня все-таки відновив його половину. На місце деяких старих дощок, Ярослав прилаштовував нові. Цвяхи забивав уміло.
Старому було шкода малого, та Ярик не хотів відпочивати. Працюючи, забігав до хати лише випити води. Ввечері, сидячи за столом, слухав біблійні оповіді, які читав і розповідав дідусь зі своєї улюбленої Біблії, що завжди лежала в центрі столу; вчився молитися. Хлопчина радів, що доля йому послала добру людину, яка не була багатою, бо своє багатство збирала на небі.
Ярко слухав уважно. Багато з почутого важко розумілося. Для хлопчини хотілося єдиного: стати для діда Івана прийомним онуком, а коли подорослішає – багатіти, як він.
Приємно було жити душа в душу. Так непомітно злітали дні. Незчулося, як багрянцем осінь постукала у вікна. Однієї ночі, розбудивши малого, старий, задихаючись, попрохав негайно викликати для нього швидку. Чергові лікарі, приїхавши, відразу забрали його до лікарні. А вранці… дідуся не стало.
І знову хлопчина залишився сам. Сидячи у пустій хаті, подумки повертав дні, прожиті разом. Вони всі здавалися йому казковими. Як хотілося повернути їх знову. Ярко вірив: щасливий і усміхнений дідусь Іван дивиться зараз на нього не тільки зі світлин, а вже з небес, про які мріяв, постійно говорив, співав.
Ранок наступного дня виявився похмурим. Лише надвечір прояснившись, небо знову засяло блакиттю. Залишаючи оселю, Ярко не озирався, старався забути все, що було пов’язано з нею. Але сидячи в підвалі багатоповерхівки з новими друзями того вечора, вкотре мимоволі згадував її. В нього навіть визріла ідея поселитися з ними у ній. Та нікому з хлопців вона не сподобалася.
Ярка відразу прийняли, як свого. Хлопчина охоче виконував роботу, що довіряли йому. А вона була не така вже й важкою: прибирати у підвалі й стежити, аби хтось не зайшов усередину – в їхнє помешкання. За роботу, звісно, платили. То ж життя не було таким вже й гірким, але й не дуже солодким.
З початком вересня, коли Ярик придбав собі новий одяг, думки про навчання знову почали нагадувати про себе. Щоразу, як проходив біля шкіл, кортіло повернутися в рідне село, і будь що буде, знову продовжити вчитися.
— Цікаво, – запитав якось у друга, старшого на два роки, – чи шукають мене вдома, чи може давно забули?
— Забули, – байдуже пробубнів він. – Якби пам’ятали – знайшли б давно, а так… для кожного, хто знав тебе раніше, ти помер. Зрозумів?
— Як це? – перепитав.
— От так – помер, і немає.
— Але я живий. Чуєш? Я живий! – голосно вигукнув, але друг не хотів його більше слухати. Його слова гостро різонули наче ножем по серцю. «А що, як дійсно забули: сусіди, вчителі, друзі, забув батько? Що коли, мабуть, і похоронили? Тоді насправді для всіх помер. Мене немає?!» – кричали душа, серце.
Від сумних думок, життя почало видаватися нікчемним, Ярко почав шукати відповіді на різні запитання: що чекає мене в майбутньому? Як далі жити? Що станеться, коли прийде Ісус? Чи можна стати багатим на небі?… Він не хотів опинитися у місці, де ніколи не бачитиме діда Івана, його велику родину, Бога, свою маму.
Бажаючи дізнатися всю правду, найближчої неділі вирішив сходити до церкви, про все сам довідатися у його головного служителя – священика. Та коли той день прийшов, плани раптово змінилися. Друзі, задумав провернути якусь справу, попрохали залишитися його «вдома». Послугу обіцяли винагородити.
Зрадівши легкому заробітку, малий послухався. А поки не буде хлопців, вирішив почитати Новий Завіт. Зачинившись у своїй теплій комірчині, ліг на «ліжко», розкрив подаровану дідом Іваном книгу. Читав вибірково, деякі місця перечитував по кілька разів. Але не все розумілось.
Роздумуючи над прочитаним, не помітив, як заснув. І приснилось йому, ніби він, стоячи на хмарі, наближався до неймовірної краси будівлі, чув спів янголів; бачив людей, які знаходились там, світло, подібне до сонця. Хмара наблизившись до брами, зупинилась. І тут, десь із глибин раю, почувся голос:
— Я не знаю тебе. Іди звідси.
— Але ж я Ярослав. Я прийшов, щоб жити тут, – розгубився, мало не заплакав.
— Для таких, як ти, у Мене немає місць, – почулося знову.
Хлопчина хотів ще щось сказати, та не встиг. Чорна темрява оточила його стіною, і він закричав. Прокинувся ввесь мокрий, напружений. На стелі горіла електрична лампочка, а за дверима його комірчини чулися голоси. Скочивши з «ліжка», вибіг у коридор, та замість своїх друзів, побачив незнайомих людей. Вони щось шукали, перемовлялися. Злякавшись, хотів був повернутися назад, але відчувши на своєму плечі чоловічу руку, зупинився.
— Ти також із ними? – голос, що пролунав над головою, був подібний до голосу зі сну: важкий, грубий.
— Та-ак, – заминаючись, кивнув головою. – А д-де хлопці?
Кремезний вусатий чоловік, загадково посміхнувся, подивився на інших.
— Скоро дізнаєшся. А сам то чому?
Малий змовчав, опустив очі.
— Зрозуміло, – зітхнув вусач. Деяку мить чомусь мовчав. – Прокататися хочеш? – запитав згодом.
— Куди? – зніяковіло поцікавився Ярко.
— З нами. Неподалік, – уточнив. – Побачиш своїх друзів. Думаю, вони будуть раді тобі. А ти їм. Як гадаєш?
Хлопчина розгублено стиснув плечима. Він не знав, що сказати. «Якщо приписуватимуть мені якусь провину, відмовлятимусь. Я не винен – самі бачили мене усамітненого в підвалі. А я навіть не знав, по що і куди саме ходили хлопці. Може й вони підтвердять? А коли битимуть – кричатиму. Дорослі не повинні бити дітей. Я ще неповнолітній. Ні, Господи, Ти Сам до цього не допустиш. Ти бачиш усе».
У відділку, куди привезли хлопчину, друзі зустріли його мовчки. Маючи похмурі обличчя, навіть не привіталися.
— Ні, цього малого там не було, – мовила якась старенька бабуся, коли їй показали Ярослава. – Це вони вкрали у мене гроші, а він… Ні, його точно не було. Не було, – ще раз уважно придивившись до хлопчини, підтвердила.
— Пощастило тобі, – сказав увечері той самий кремезний чолов’яга.
— А з ними… Що буде з ними? – показуючи у бік хлопців, поцікавився Ярослав.
— З ними? – міліціонер зам’явся. – А тобі для чого знати?
— Мене також відправлять у в’язницю?
— Чому відразу у в’язницю? Можна відшукати й інше місце. Приміром – інтернат. Там відчуватимеш себе спокійніше.
— Інтернат? – Ярик задумався. Йому дуже хотілося повернутися додому, до своєї рідної школи, та, згадавши про батька, його знущання, погодився.
— Добре, – усміхнувся міліціонер. – Але для початку ти нам усе розповіш.
Хлопчина відповідав на всі запитання, які задавали йому. Спочатку трохи боявся, але за кілька хвилин розмова зі слідчим сподобалася. Ярик не поспішав, говорив так, щоб чоловік встигав усе записувати. Коли бесіда закінчилася, навіть засумував.
— А, що, у вас більше не має запитань?
— Н-ні, – сам розгубився від здивування міліціонер. – Тобі сподобалось?
Малий погоджено закивав головою.
— Я не знав, – знітився чоловік, ховаючи у шухляду папери.
— Але у мене для тебе є приємніший дарунок. – По-змовницьки підморгнув, на кілька хвилин вийшов із кабінету. Повернувся з повною тацею бутербродів. — Вони для тебе. Їж.
— Усі?
— Усі, – повторив. – А до них і чаю додам.
Таких смачних бутербродів із ковбасою Ярик не їв ніколи. Йому хотілося з’їсти їх усі відразу, та, соромлячись міліціонера, старався не поспішати. Коли перша чашка чаю була випита, чоловік налив наступну, а потім іще. Ярослав не помітив, як бутерброди зникли із таці, наче й не було.
— Пробачте, я не залишив вам жодного, – знітився.
— Ні, вони були для тебе. Так що залишайся спокійним.
— Ви мене відпустите? – зам’явся із запитанням Ярослав, коли забрали від нього посуд.
Міліціонер відповів у задумі.
— А ти дійсно цього хочеш? Чи може, все-таки поїдеш в інтернат?
— Так, в інтернат? – змусив погодитись Ярослав, знаючи, що інших варіантів не запропонують. Та й не хотілося знову встрявати в подібні ситуації. Таких люблячих міліціонерів навряд чи зустрів би ще раз.
— На початку ми тебе поселимо у притулку, а коли зв’язуємо деякі відомості, перевеземо в інтернат, – пояснив міліціонер.
— Але я вам усе розповів, – хлопчина не знав плакати чи радіти.
Слідчий змовчав. За його проханням до кабінету прийшов іще один міліціонер, який посадив Ярка в машину, відвіз до притулку. Для нього навіть виділили окрему кімнату. На подив, зустріли ввічливо: ліжко вже було застелено, а на тумбі, чекала нова порція вечері. Наступного дня хлопчині дозволили вільно ходити подвір’ям, розмовляти і навіть задавати запитання працівникам закладу. Притулок був подібний до маленької в’язниці, хоча злочинців тут не утримували. Через два дні, відразу після сніданку, за ним приїхав сам вусань.
— Я за тобою, хлопче, – відрекомендувався він. – Сьогодні їдемо в інтернат. – Зареготавши, обійняв його, як сина. – Вважай – я твій янгол-хоронитель.
— Але ви не від Бога.
— Вірно. Та ми є самі боги, які захищають людей від злочинців. – Подивився впритул на Ярослава. – Чи може поїдеш з іншими?
— Не хочу.
— От і добре! – задоволений відповіддю, міліціонер узяв його за руку, повів до машини.
Їхали довго, але всю дорогу, ні шофер, ні жінка, ні сам вусань міліціонер, не замовкли ні на хвилину.
Часом хлопчині здавалося, що вони забули про нього. Та коли ця думка нагадувала про себе, хтось все-таки позирав в його сторону, усміхався або щось запитував. Але Яркові хотілося здебільшого мовчати. І він мовчав. Їхні розмови, жарти його не дратували. Дратувала тільки мжичка, яка сіялася з неба до самого інтернату. Припинилася лише, коли приїхали. Хлопчина мимоволі згадав день, у який поховали дідуся Івана. Тоді так само небо плакало і тільки над вечір проясніло.
***
— Нарешті ти вдома, – мовила жінка-директор, показуючи кімнату в якій мав жити Ярослав.
Вона була великою, просторою. Ліжка у два ряди рівними лініями простягнулися вздовж стін. От лише місце, на якому мав спати він, виявилось не з кращих – в кутку, а хотілося поруч з вікнами, щоб лежати і дивитися на небо, білі хмаринки і ясні-ясні зорі. Та згодом, коли влаштувався й ліг перепочити перед зустріччю з майбутніми друзями, Ярослав погодився з рішенням вихователів. «Для мене – це ще найкраще, ніж лежати біля вікна, – подумав. – Спокуса більше бувати надворі з’являтиметься менше. Все одно холодно».
Заплющив очі, хлопчина уявив діда Івана, свою матусю. «Чи бачать вони зараз мене, чи, може, їхні погляди звернуті на інші краєвиди? Земля вже не їхня оселя. Небо – місце, на якому отримали власну оселю від самого Бога. Тепер вони вдома. А я…». Важкий ком образи на самого себе застряв у горлі, ніби великий апельсин. Було важко проковтнути його і неможливо виплюнути. Здавалося, він засів усередині назавжди. Тільки гіркі, солоні сльози обпікали серце та душу наскрізь. Але хіба він сам був винен у тому що сталося?
— Привіт! Ти з нами житимеш? – почувся чийсь тоненький дитячий голос, увірвавши роздуми.
Ярослав обернувся не відразу, вдавши що спить, але хлопчина, який стояв ззаду, не відходив.
— Давай знайомитися, – обізвався знову. – Маленька рука торкнулася плеча, легка, як пір’їнка. – Мене звати Геннадій. Я тут вже три роки. Можеш називати мене Кешею, але не крокодилом – ображатимусь. Ти мене слухаєш? – своє запитання Геннадій вимовив голосніше.
— Чую, – витер сльози, схлипнув і, обернувшись, опустив ноги на підлогу Ярко.
— Ти плакав? Чому? Таких, як ти і я тут багато, і кожен має одну мрію. Знаю: вона є також і в тебе.
— Мрію? Яку мрію?
— Батьки. Ми всі думаємо про них.
Геннадій говорив спокійно. Не в змозі приховати своїх переживань, старався триматися по-дорослому, навіть щось радити; із захопленням розповідав про спортзал, гуртки, вчителів, своїх друзів.
— Тобі в нас сподобається, – сказав увечері, в надії почути Яркову вдячність у словах.
— Не знаю, – з сумом у серці процідив хлопчина.
— Чому? Хіба сьогодні ми не стали друзями?
Очі Генки дивилися розгублено.
— Друзі. Ще й які! – Ярослав поклав свої руки йому на плечі і, обійняв.
— Це правда? Скажи, що це правда? Скажи! – Кеша відступив на один крок, але своїх рук з Ярикових не відпускав.
— Хіба я можу сказати щось інше? – мовив у відповідь Ярослав.
То були щирі слова – слова без обману, фальші і лукавства. Ярко по-справжньому вперше відчув себе щасливим, ніби вдруге народився. Йому хотілося жити в цьому світі, не дивлячись, що цей світ є неприязним до нього, жити заради свого нового друга.
Кеша був дійсно вірним і відданим другом. За кілька днів перебування Ярослава в інтернаті їх почали називати братами. Це ще більше зміцнило хлопців. Бо куди б не йшов Ярко, Геннадій охоронцем супроводжував його. А коли йому необхідно було десь затриматись, Ярик завжди чекав на нього неподалік. Думати про батьків ніхто не переставав, хіба що під час занять. Хлопці поклялися пам’ятати один про одного, навіть якщо доля всупереч їхній волі, одного дня може роз’єднає їх. Свій день розставання вирішили називати Днем нового життя.
Найбільше Ярославові хотілося, щоб окрім мрій про власну сім’ю, Кеша вірив також і в Бога. Все, що знав про Нього з розповідей дідуся Івана, з прочитаного у Новому Завіті, розповідав йому. Вони пробували разом молитися, та щоразу, як наставала черга молитися Генці, він відмовлявся, хоча до самого кінця уважно вислуховував Ярослава. Це трішки пригнічувало хлопчину, але що міг вдіяти, коли сам ще не примирився з Богом.
Одного вечора, тепло одягнувшись, а потім вибравшись через вікно на подвір’я закладу, Ярко сховався під навісами гаражів. На небі сяяли зорі, що дивилися згори і чекали в мовчанні: що буде далі? Мовчав навколо світ. Тільки серце голосно стукотіло у грудях. Бажання звертатися до Бога в гарячій молитві рвалося з грудей, наче весняний паросток. І ніщо не могло її стримати – навіть холод. Схилившись коліньми на холодну землю, промовив:
— Господи, допоможи мені.
Як і про що просити Бога іще, не знав. Хотілося прохати багато, але з чого почати?
Важко дихаючи, Ярослав замовк. Мовчала тиша. Хлопчині здалося, що в цю мить на нього опустилися чиїсь руки: добрі, ніжні. Огорнувши своїм теплом, від якого стало навіть жарко, вони не поспішали відпускати його. Від їх ласки, захотілося любити своїх ворогів, прощати їм, як навчав колись Ісус.
І знову потягнулася вервечка довгих зимових днів. Зима сповнена свят і веселощів, кликала до розваг, але Ярко здебільшого сидів у своїй кімнаті або в бібліотеці; не просився ні до кого, хто приїздив у ці дні в інтернат за дітьми на канікули. Він чекав тих – єдиних людей, які б узявши його до себе, не повернули назад в інтернат.
Коли напередодні Різдва Кеша, радісно підстрибуючи, біг коридором і вигукував: «Я їду на канікули», Ярко не відповів нічого. Повернувшись до вікна, з сумом дивився на старий дуб, який ріс на великому подвір’ї інтернату. Йому здавалося, що він подібний до нього. Хлопчині стало шкода деревину, яка в своєму багаторічному житті пережила, мабуть не одну холодну зиму, не одне лихоліття, бачила багатьох людей і дітей, а ще могла розповісти чимало. Постарів дуб, але не опустив віття, бо хотів влітку шелестіти зеленим листям, а восени дарувати жолуді. Життя було для нього дорогим скарбом, якого могла позбавити тільки людська рука. Та Бог беріг його.
— Ти що не радий за мене? – поцікавився Генка, зупинившись поруч. Обличчя хлопчини сяяло. – Хочеш, я попрошу і тебе візьмуть зі мною. Я скажу – ти мій друг. Думаю, вони не відмовлять. Хочеш? – Схопивши Ярка за руку, він повернув його до себе.
— Ти говориш про людей, які погодилися тебе взяти на канікули?
— Так, про них! – радісно доповів Кеша.
— Але про мене їм ніхто не говорив. Не годиться нав’язувати тих, кого вони не знають.
— То я розповім. Хочеш?
— Ні, – категорично відмовився Ярослав. – Їдь без мене.
— Але ж… – стишивши голос, промимрив Кеша.
— Я залишуся тут. Так буде краще для мене.
Повернувшись, Ярко зітхнув. Він радів за Генку й радий був згодитися на його прохання, та ділитися відпочинком не хотів.
— Тоді… тоді… – Геннадій зам’явся, не знаючи що мовити далі.
— Нічого не кажи. Просто їдь, відпочинь А коли приїдеш, про все розповіш, – порадив Ярослав.
— Я сумуватиму за тобою, – ледь чутно забринів голос Генки.
— А ти молися. Спільна молитва, навіть на відстані, поєднуватиме нас.
Кеша не відразу знав, що і як відповісти.
— Я поїду, – врешті посміхнувшись, впевнено відповів Геннадій.
Вони розійшлися. А за кілька хвилин вийшов на подвір’я, Кеша ще раз подивився у вікна будинку. Запримітив Ярка, помахав йому.
Тиждень збігав швидко, танув, як весною сніг. Сумувати не було часу, але про свою обіцянку хлопчина не забував. Серед багатьох відвідувачів, які приїжджали до закладу, йому найбільше запам’яталося подружжя, що з перших хвилин не хотіло відпускати його від себе. Яркові навіть стало ніяково перед іншими дітьми, яких чоловік із жінкою ніби не помічали. Але насправді вони раділи всім, даруючи привезені дарунки, з кожним фотографувалися.
— Ми ще приїдемо, – прошепотіла загадково на вухо Марина
Ярославові, коли прийшов час їм повертатися додому.
«Що з того, – подумав, – краще б пообіцяли мене всиновити».
Серед багатьох світлин, які прийшли у великому конверті на адресу інтернату через тиждень, знайшлася його. Ярослав дивився на неї, таємниче від усіх уявляв себе їхньою дитиною. Але від цього не ставало легше, бо знав: подібними думками живуть і його друзі. Мрія отримати батьків щодня згасала.
— А може, вони повернуться за тобою, коли прошепотіли тільки тобі. Уяви, що це ваш пароль до щастя, – загадково посміхнувся Кеша, повернувшись після свого двотижневого відпочинку. – Уявляєш: я також матиму батьків. Я молився і думав про тебе. Тепер я вірю, що Бог чув мене. Він і почує тебе. Я кажу тобі слова, які колись казав мені ти. Пам’ятаєш?
— Пам’ятаю, – похмуреним голосом відгукнувся у відповідь Ярослав. – Ти вже є щасливцем, – запевнив Ярик. – А от коли мене всиновлять?
— Всиновлять. Лише вір.
Ярко вірив, але в останні дні його віра почала слабнути. Він знав про це, та нікому не хотів говорити. Навіть Геннадію соромився сказати. Але хлопчина про все здогадався сам. Не очікував Ярко, що він, як вчитель, настановлятиме його. Та сталося те, що мало статися. Ввечері, хлопці продовжували разом читати Біблію, молитися. Їм ніхто не забороняв. У вільні години, коли діти збиралися разом, до них приєднувалися навіть вихователі.
З початком весни, коли все, що знаходилося в її очікуванні почало прокидатися зі свого сну, Ярко ще більше затужив за Мариною та Анатолієм. Йому хотілося ще раз із ними зустрітися, погомоніти, як під час їхнього приїзду в січні. Та подружжя не писало листів і не телефонувало до інтернату. Хлопчина стомився щодня запитувати вихователів про них. А ті, розуміючи його мрії, запримітивши здалеку, розводили руками.
— А за мною не приїжджають, – похмуро відповідав у безнадії, коли чув новини про чергові всиновлення в інтернаті. Мовчав із відповідями на молитви Бог.
— За мною також ніхто не приїздить. Але я не впадаю у відчай.
А Бог не забуває про нас – чує. Ось побачиш – і для тебе, і для мене Він приготував дарунки, – ледве стримуючи хвилювання за друга, зазначав Кеша.
Бог дійсно пам’ятав про Ярослава. Жодна молитва хлопчини не була відхилена чи забута Ним. Про свою зустріч із майбутнім сином молилися Марина з Анатолієм. Вони довго чекали на день коли знову зустрінуться і обіймуться. Їдучи до інтернату, жінка не випускала з рук світлини, на якій були вони у трьох, – як справжня сім’я. Не було такого дня, коли б з Анатолієм не згадувала про нього. Про те, що хочуть всиновити Ярослава, заздалегідь домовилася з керівництвом закладу – не говорити йому нічого. За чотири місяці, коли були повністю оформлені необхідні документи, вони їхали за ним, аби врешті промовити давно жадане: «- Мій, синку».
— Нарешті, – ледь прошепотіла чоловіку, коли директорка сама пішла за Ярославом. – У нас буде син.
— Так, – обійняв дружину Анатолій, – думаю: не один.
Ярко прямував до кабінету, не здогадуючись ні про що. Ще у класі, коли його покликали, він піднявшись зі свого місця, слухняно вийшов за жінкою й поспішив до її кабінету
— Скажіть, невже, щось сталося серйозне? – спромігся запитати перед тим, як увійти досередини.
Жінка директор усміхнулась, але нічого не відповіла.
Ярослав не вірив і навіть протер очі, щоб переконатися в тому, що дійсно бачив Анатолія з Мариною. Вони сиділи перед ним, готові ось-ось, як птахи, злетіти до нього, щоб забрати до свого гнізда.
— А тепер віриш? – ніби вгадавши його думки, тихо запитала директор.
— Вірю. Так, тепер вірю, – не стримався і заплакав Ярик.
Він плакав, з радості, не соромлячись ні себе, ні світу в якому жив. Адже його радість була від щастя, яку зрозуміти могли тільки рідні, Бог і… батьки.
