Такої чорної ночі в житті Ангеліна ще ніколи не було. Хоча на вулиці горіли ліхтарі, а на небі сяяли зорі, нічого крім темряви вона не бачила. Тільки дивом ні на кого не натикалася. Та й чи можна було, коли стрілки годинника міської ратуші показували о пів на першу. Але їй було все одно. Не хотілося повертатися в квартиру; лежачи на ліжку, дивитись як за вікном повільно падає сніг; молитися Богу. Ангеліні хотілося замерзнути надворі, щоб уранці її без життя тіло знайшли люди. Бо тільки так, вважала, могла врятувати від стороннього осуду себе і дитину, яку носила під серцем.
Завагітнівши від коханого Сергія, думала, що її життя покращиться з тієї хвилини, як повідомить йому радісну новину про майбутнього нащадка. Помилилася. Гірка образа на нього, на ту ніч, в яку це сталося, пробирали наскрізь. У голові продовжували відлунюватися дорікання Сергія, образливі слова і прохання, виконавши яке, матиме змогу надалі зустрічатися з ним. Не довго потрібно було думати, що він хотів. Своє рішення вона повідомила йому одразу. І саме через нього довелося залишити його квартиру зі сльозами на очах.
Щоб зігрітися, почала бігти, але дорога додому все одно не зменшувалася. Тільки тоді, як попереду побачила свою багатоповерхівку, знову почала йти. Сльози не припиняли котитися з очей, холонути.
— Ти плачеш? — раптово почула голос дитини, який звернувся до неї біля під’їзду до якого зібралась увійти. — Тебе образили?!
Коли придивилася, то побачила дівчинку років дев’яти. Вона стояла й була вся синя від холоду. Не дивлячись на пальто в яке було одягнена, тремтіла.
— Чому знаходишся на надворі? Де твоя квартира, твої батьки? Ти вся тремтиш.
Швидко скинувши з себе своє пальто, Ангеліна накинула його на плечі дитини, а потім узявши її за долоню, повела у будинок. Поки вийшли на п’ятий поверх, зігрілися, а горнятко гарячого чаю з малиновим варенням, додало ще тепла. Маленька з великим задоволенням пила його не зводячи свого погляду з Ангеліни.
— Дякую, — усміхнулася. — Можна цієї ночі я залишуся в тебе? — запитала, поклавши порожнє горнятко на стіл.
— Неодмінно. Куди підеш у таку морозяну і ніч, — без вагань відповіла господарка квартири.
— Сама ледь не задубіла від холоду. А ти…
— Тобі не можна, — попередила дівчинка. — Ти сама знаєш свою причину. — Нічого не відповівши, дитина знову посміхнулася й влаштувавшись на дивані гостьової кімнати, накрилася теплою ковдрою. — Не хвилюйся, я не піду від тебе. А ти, не забудь помолитися Богу, — порадила наостанок. — До речі, мене звати Ан. Скорочено від слова «ангел», — уточнила. — Добраніч!
— Добраніч! — відповіла Ангеліна, не розуміючи нічого з того, що відбувалося в її помешканні: то є сон чи реальність?
Дівчинка виявилася реальною. Вона нікуди не зникла. Поки Ангеліна спала й дивилася сон, Ан приготувати сніданок. Його аромат жінка почула ледь розплющивши вічі. Коли прийшла до кухні, маленька куховарка закінчувала розставляти на столі тарілки з млинцями й горнятка кави Богу.
— Приєднуйся, — запросила до столу. — Та спочатку давай помолимося.
Поки дитина молилася, Ангеліна мимоволі подумала: чи не ангел відвідав її наприкінці року?
Боялася помилитися, запитати, тому їла мовчки. Млинці виявилися дуже смачними. Здавалося, вони були виготовлені з небесної муки — манни, про яку колись читала в Біблії.
— Тобі сьогодні потрібно піти до Сергія. Не ображайся на нього за вчорашнє, — чи то просто сказала чи попрохала маленька, доївши свій сніданок. — Не хвилюйся, він не прожене тебе.
Жінка не знала, що мовити у відповідь. «Звідки вона знає про нього, про те, що сталося вчора, про душевні страждання? Невже все написано на моєму обличчі?»
— Скажи мені, Ан, — не стрималась і вже готова була розкрити свого рота для наступної порції слів, які просилися на волю, та в цю мить. І то був… Сергій.
— Пробач, що вчора зірвався на тебе, як скажений пес, — почав, не привітавшись, — але сама зрозумій: іще не час нам думати про нащадків. У нас усе попереду. Я люблю дітей, хочу мати їх з тобою. Проте… не зараз.
— Чому? — стримувалась, аби не закричати Ангеліна.
— Кажу ж тобі: в нас усе ще попереду, — так само спокійно повторив.
— А якщо потім Господь не дасть їх нам?
— Лікарі допоможуть.
— Лікарі? — скинулась але помітивши застережливий погляд Ан, притихла. — Золоті руки лікарів не завжди спроможні створити диво.
— Тоді проситимеш у Бога. Він зможе. Сама говорила.
— Говорила, — підтвердила, — Але те про що ти прохаєш, це…
— Сповідаєшся, покаєшся і Бог пробачить. — Було чути як Сергій єхидно засміявся в долоню, а потім знову заговорив.
— За годину буду в тебе. З лікарем я вже домовився. Він чекатиме в своїй клініці.
Коли у слухавці залунали гудки, Ангеліна розплакалася — не встигла сказати, що не поїде до лікаря, бо не хоче брати зайвий гріх на душу, готова забути його, але ненароджену дитину не…
— Ні, ні, — закричала, згорнувши на підлогу тарілку з недоїденими млинцями, горнятко з кавою. Їй було байдуже, що вони розбилися.
— Не хвилюйся, — тихим, ніжним голосом заблагала дівчинка, про яку встигла забути та згадала, побачивши — Довірся Богу.
Ангеліна не знала, як Господь може вирішити справу так, щоб обоє залишилися щасливими, проте готова була сказати і сказала:
— Добре, якщо на те Його воля.
Прийнявши на свої плечі обійми маленької, вона у відповідь обійняла її.
Сергій не приїхав ні через годину, ні через три. Коли зателефонувала йому, слухавку мобільного підняла жінка й назвавшись медичною сестрою, повідомила, що він у лікарні.
— То це воля Бога? — перепитала в гніві, подивившись у вічі Ан. — А якщо він помре? Ти подумала над цим, коли говорила про його долю? Геть із моєї квартири. Геть. — Не стримавшись, схопила за руку дитину й потягла до дверей. Але щось чи хтось зупинив її. Відпустивши, хвилину дивилися одна одній у вічі, а потім опустивши руки й розвернувшись, Ангеліна швидко пішла до своєї кімнати. Впавши на ліжко, залилася сльозами. Не пам’ятала скільки плакала, бо як тільки відчула дотик руки дівчинки, здалося, що про прокинулася.
— Все буде добре! Краще йди до нього. Він чекає тебе.
Ан анітрохи не сердилася, лагідно дивилася на неї. Й саме тоді Ангеліна не просто побачила, що її споглядають вічі не людини, а ангела. Ан у світлі променів сонця золотилася і повітря навколо неї також сяяло.
Коли прийшла у лікарню, то переконалася: маленька не обманула: Сергій чекав її, а коли побачив — заплакав.
— Пробач, — мовив крізь сльози ледь живими вустами.
Стиснувши його долоню в своїй, жінка відповіла прощенням.
— Ти житимеш, коханий. Я люблю тебе й любитиму постійно.
Ангеліна не знала, однак була впевнена у словах, які мовила: Сергій житиме, а те, що сталося — воля Бога. Та чому через такі обставини Бог захотів змінити його? Чому за день до католицького Різдва? Ця думка не залишала краплини спокою. Коли поцікавилась у своєї гості, та стенувши плечима, лише тихо мовила:
— Богу відомо краще. Проте, не довго йому доведеться лежати в лікарні. Сьомого січня він повернеться до тебе.
Повірила. Невже можна було не повірити дитині, яка дивилася на тебе поглядом любові й очима в яких бачила красу неба.
Того вечора обоє готувалися до свята, як мама з донькою. Ангеліна не хвилювалася за Сергія. Вона вірила: Господь допоможе і їй, і йому.
Лікарі дозволяли відвідувати його щодня. Тож декілька хвилин могла перебувати з ним. Лікар, який лікував Сергія, дивувався його швидкому одужанню.
— Не вірю, — зізнався четвертого дня. — Рани гояться щоденно без ліків. Це — неймірно, наче самі небеса лікують його, а не ми — лікарі.
«Так, небеса», — погоджувалася в думках жінка, але не збиралася відкривати таємницю.
Напередодні Нового року Сергія перевели в загальну палату відділення, в якому Ангеліна могла бути з ним навіть цілодобово. Коханий був щасливий, радів, сміявся й сумував, що не може бути у своїй квартирі. Коли йому повідала, що сьомого січня лікарі йому дозволять залишити лікарню, він іще міцніше обійняв її, поцілував.
Удома, все у подробицях розповіла Ан. А вона, не стримавшись, обійняла її за шию й наче метелик не хотіла довго відпускати. Пройшло, мабуть, хвилин десять, коли її долоні розімкнулися й вона знову подивилася на неї.
— Тепер ти віриш? Такі як я — не обманюють, — доповнила себе. – Я не Бог, я тільки виконую Його доручення.
— То ти… насправді? — від здивування не закінчивши своє запитання, прикрила долонею розкритого рота.
— Правда. Та про це нікому не кажи, — зашепотіла дівчинка. — Вже завтра мені потрібно буде залишити тебе. Але я не забуватиму тебе, буду з тобою. Я оберігатиму твою донечку, а вона буде подібна на мене. Сама переконаєшся! Так-так.
Ан провела своєю долонею по волоссі, обличчі Ангеліни, а потім іще раз обійняла.
Радість – невимовна окраса душі, засяяла різнокольоровою веселкою не тільки в уяві. Вона була справжньою. Її велика дуга простягнувшись на Ангеліною та Ан огортала з такою любов’ю, що життя ще дужче задзвеніло осяйною струною в цьому світі. І він — світ, забувши про зимовий холод, заятрів досі небаченими кольорами неба.
Не хотілося відпускати від себе дівчинку-ангела, в існування якої донедавна вірила лише з казок.
— Я не прощаюся з тобою, кажу тільки «До побачення!». Зустрінемося ми вже не тут, а на…
Вона не сказала: де саме, однак Ангеліна знала певно: на небі.
Протягом усієї ночі не могла заснути, дивилася зі своєї кімнати у коридор, з якого виднілося світло, що линуло з гостьової кімнати в якій спала дівчинка-ангел; декілька разів поривалася піднятися, підійти до дверей, щоб привідкривши їх, востаннє подивитися в щілину на небесну посланницю.
Не пішла. А вранці, коли увійшла в кімнату, дитини не побачила. На дивані лежав маленький аркуш паперу, на якому гарними літерами було написано: «Псалом 127:3». Відкривши Біблію, яка знаходилася поруч на столі, жінка вголос прочитала:
— Діти спадщина Господнє, плід утроби нагорода!
«Так, — подумала, — діти справжня нагорода від Бога і кращої ніколи не буде за них».
Ан повернулася туди, звідки прийшла, а, може, просто стала невидимою, щоб оберігати її з іще ненародженою донечкою, а потім і з Сергієм, який за декілька днів мав повернутися з лікарні..
Передбачення Ан справдилось: Ангеліна забрала коханого до своєї квартири сьомого січня – саме у Різдво. Сам лікар зателефонувавши вранці, попрохав приїхати за Сергієм. І хоча він ще знаходився в інвалідному візку й потрібно було декілька тижнів, аби піднятися йому на ноги й навчитися ходити, Ангеліна готова була допомагати в усьому.
Такої жаги до життя, любові до ненародженої донечки у Сергія досі не було. Він просив пробачення в коханої, а щоранку та щовечора каявся в молитвах перед Богом, вірив, що Він пробачить йому. Ангеліна погоджувалася з його думками, тільки не з порівнянням себе з небесною посланницею — його ангелом. Вона не вважала себе тією, в якої не було жодного гріха. Вона не розповідала про справжнього ангела, точніше, ангелятко на ім’я Ан, яке прилетіло до неї з самих небес і в історію про яку ніколи б не повірила. Проте вона сталася насправді.
«Я ангел зі зламаним крилом, — думала про себе, — однак Ан вилікувала мене, допомогла повернутися з грішного світу у радісне прийдешнє, щасливе щастя якого не маю наміру втрачати».
